Лаймен Баум - Чарівник Країни Оз

Залізного Лісоруба це зовсім не злякало. – Найгірше, що може статися, – це подряпини на нікелюванні, – сказав він. – Але до «найгіршого» діло не дійде, налякати цих горе-вояків дуже просто. Мерщій за мною!

І він рушив до воріт, широко розмахуючи сокирою, за ним без вагання пішли інші.

Дівчата цього зовсім не очікували, вони дуже злякалися блискучої сокири і з вереском кинулися в місто. А наші мандрівники без перешкод пройшли крізь ворота і закрокували по широкій, мощеній зеленим мармуром вулиці до королівського палацу.

– Так ми не встигнемо спохопитися, як знову побачимо вашу величність на троні, – сміявся Залізний Лісоруб, адже легка перемога над вартовими неабияк поліпшила його настрій.

– Дякую, друже, – розчулено промовив Страшило, – хіба ж хтось може встояти перед твоїм чулим серцем і гострою сокирою!

У відчинені двері будинків було видно, що відбувається всередині: чоловіки підмітали підлогу й мили посуд, а жінки сиділи без діла й весело балакали.

– Що у вас тут сталося? – запитав Страшило в якогось дуже сумного чоловіка із розпатланою бородою та у фартушку. Бідолаха саме котив тротуаром дитячий візочок.

– Сталася революція, ваша величносте, але ж ви, певно, і самі про це чули, – відповів чоловік. – 3 того часу, як ви нас покинули, жінки чого тільки не виробляють! Я радий, що ви вирішили повернутися і відновити лад, бо в домашніх клопотах і турботах про дітей чоловіча половина населення зовсім збилася з ніг.

– Гм! – задумливо промовив Страшило. – Якщо домашня робота настільки важка, як ти кажеш, то як жінкам удається з нею справлятися?

– Чесно, не знаю, – відповів перехожий, глибоко зітхнувши. – Вони, певно, мають чавунні нерви й невичерпні сили.

Так вони йшли вулицею, і ніхто не ставав їм на перешкоді. Кілька жінок, щоправда, ненадовго перервали свою балаканину й хихотіння, щоб розгледіти краще наших друзів, але цим усе й обмежилося. Дівчата з Армії повстанців, які траплялися їм на шляху, не виявляли ані подиву, ані занепокоєння, а ввічливо давали дорогу.

Страшила цей факт неабияк насторожив.

– Боюся, ми з вами прямуємо просто до пастки, – припустив він.

– Дурниці! – примирливо промовив Лісоруб. – Легковірні дівчатка просто злякалися нас.

Однак Страшило, глибоко сумніваючись, похитав головою, і Тіп приєднався до нього:

– Щось у нас надто легко все виходить. Пахне смаленим.

– Ось і я так думаю, – відповів його величність. Так, ніким не зупинені, вони дісталися до королівського палацу, піднялися мармуровими сходами, які ще недавно були щедро прикрашені смарагдами, а тепер рясніли дірками, бо майже всі коштовності були безжально виколупані зі своїх гнізд. Проте навіть тут жодна із бунтарок не стала їм на перешкоді.

Друзі пройшли звивистими коридорами і наблизилися до тронної зали. Коли вони розсунули шовкові занавіски біля входу, то побачили перед собою таку цікаву картину.

На троні, що сяяв самоцвітами, сиділа генерал Джинджер, на її голові красувалася запасна корона Страшила, в руці вона тримала королівський скіпетр. На колінах панночки стояла величезна банка з карамеллю. Джинджер смакувала цукерки й усім своїм виглядом демонструвала, що вже цілком освоїлася з королівським саном.

Страшило ступив крок до трону. Залізний Лісоруб став поруч із ним і зіперся на сокиру, а решта розташувалися півколом позаду.

– Тобі не соромно сидіти на моєму троні? – суворо і владно звернувся Страшило до узурпатора. – Хіба не розумієш, що ти зрадниця, а отже, порушуєш закон?

– Хто трон захопив, той на ньому і сидить, – відповіла генерал Джинджер і незворушно потягнулася по чергову карамельку. – Я, як ти бачиш, на ньому сиджу, отже, я королева. А всі, хто проти мене, – зрадники, а якщо зрадники, отже – за твоїми ж словами! – порушують закон.

Такий несподіваний поворот спантеличив Страшила.

– Що ти на це скажеш, друже? – розгублено запитав він у Залізного Лісоруба.

– Про закон нічого сказати не можу, – відповів той, – закони, я вважаю, не для того написані, щоб ми їх розуміли, тож не варто й голову цим забивати.

– Але що ж нам робити? – запитав Страшило, очевидно, не на жарт перелякавшись.

– Може, тобі варто одружитися з королевою? – запропонував Жук-Шкеребертник. – Тоді ви зможете правити разом.

Джинджер кинула на комаху розлючений погляд.