Лаймен Баум - Чарівник Країни Оз

– Але ж до цього часу королем був ти, – заперечив Жук-Шкеребертник. Він запхав руки до кишень і поважно крокував туди-сюди. – І якщо подивитися на ситуацію з цього ракурсу, то самозванка все ж таки вона.

– Тим більше, що ми її перемогли і примусили тікати, – додав Гарбузова Голова, двома руками повертаючи власну голову обличчям до Страшила.

– А хіба ми її перемогли? – засумнівався Страшило. – Подивіться хто-небудь у вікно і скажіть, що звідти видно.

Тіп підбіг до вікна і визирнув.

– Палац оточений подвійним кільцем озброєних дівчат, – оголосив він.

– Так я і думав, – відгукнувся Страшило. – Мишей вони злякалися, але ми, на жаль, як були, так і лишилися полоненими.

– Мій друг має рацію, – зітхнув Лісоруб. Він стояв віддалік і ретельно полірував груди шматком замші, – Джинджер і досі королева, а ми так само її полонені.

– Сподіваюся, вона не зможе до нас дістатися! – здригаючись від страху, вигукнув Гарбузова Голова. – Ви ж пам'ятаєте, вона пообіцяла зробити з мене пиріг.

– А чи варто через це засмучуватися?! – махнув рукою Залізний Лісоруб. – Ти ж можеш зіпсуватися й в інший спосіб, наприклад, від довгого сидіння в духоті. А як на мене, краще вже стати начинкою хорошого пирога, ніж безславно згнити.

– Згоден, – кивнув Страшило.

– Ох, горе мені, горечко! – застогнав Джек. – От нещаслива в мене доля! Чому, ну чому, дорогий батеньку, ти не зробив мене із заліза або принаймні із соломи, – тоді я міг би жити вічно!

– Досить! – обірвав його ниття Тіп. – Подякуй, що я взагалі тебе зробив. – Він трошки подумав і додав: – Рано чи пізно все закінчується.

– Зі свого боку нагадую, – долучився до розмови Жук-Шкеребертник, поглянувши на друзів своїми круглими сумними очима, – що жорстока королева Джинджер збирається приготувати з мене гуляш. До того, що світ втратить у моїй особі єдиного й неповторного Вельми Збільшеного, Дуже Освіченого Жука-Шкеребертника, їй нема діла.

– А загалом думка непогана, – задумливо буркнув Страшило.

– Але суп, здається мені, був би смачнішим, – прошепотів Залізний Лісоруб, нахилившись до друга.

– Згоден, – підтримав його Страшило. Шкеребертник застогнав.

– У моїй уяві, – гірко сказав він, – постає жахлива картина: іржавіють гвинтики й детальки, що залишилися від нашого дорогого друга Залізного Лісоруба, суп особисто з мене вариться на багатті, на якому догорають тіла Коня і Джека – Гарбузової Голови, а королева Джинджер мішає вариво в казанку й підкидає у вогонь пучки соломи, яка зовсім нещодавно наповнювала тіло нашого Страшила.

Від цих гнітючих фантазій компанія затужила, всім стало незатишно й страшно.

– Ну, якийсь час ми ще зможемо протриматися, – заявив Залізний Лісоруб, щоби повернути друзям бадьорий настрій.

– Щоб зайти до палацу, Джинджер доведеться спочатку вибити двері.

– До того часу я помру від голоду, так само, як і Шкеребертник, – зауважив Тіп.

– Ну, якийсь час я зміг би прогодуватися за рахунок Гарбузової Голови, – сказав Шкеребертник. – Не можна сказати, що я страшенно люблю гарбузи, але вони, як усім відомо, дуже поживні, а Джекова голова навдивовижу велика й стигла.

– Оце так безсердечність! – вигукнув Залізний Лісоруб, неприємно вражений почутим. – Невже ми, щирі друзі, які стільки пройшли разом, будемо пожирати один одного?!

– Ясно, що в палаці нам довго залишатися не можна, – рішуче сказав Страшило, – а тому годі цих похоронних розмов; краще подумаймо, як звідси врятуватися.

Коли всі почули ці слова, то поспішили до трону, на якому сидів Страшило. Тіп вирішив улаштуватися поруч на табуретці, й тут у нього з кишені випала й покотилася по підлозі перечниця.

– Що це таке? – поцікавився Лісоруб, піднімаючи баночку.

– Обережно! – закричав хлопчик. – Це оживлювальний порошок. Його і так мало лишилося.

– А що таке оживлювальний порошок? – запитав Страшило, дивлячись, як Тіп обережно кладе баночку назад до кишені.

– Це чарівний засіб, який Момбі виміняла у Кривого Чаклуна, – пояснив хлопчик. – За його допомогою вона оживила Джека, а потім я – Коня. Думаю, цей порошок може оживити кого завгодно, але залишилася, на жаль, усього одна порція.

– Тим більше вона дорогоцінна, – зауважив Залізний Лісоруб.

– Згоден, – сказав Страшило. – Ба більше: мені здається, що саме в ній наше спасіння. А тепер я мушу подумати кілька хвилин, тому прошу тебе, друже Тіп, візьми ножа й допоможи мені звільнитися від цієї важезної корони.