Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

І він похитав головою й заснув.

Маленька пастушка заплакала й поглянула на порцелянового сажотруса.

— Благаю тебе, — промовила вона, — давай утечемо світ за очі. Я не можу лишатись тут.

— Для тебе я зроблю все! — пообіцяв сажотрус. — Давай утікати. Гадаю, я зможу прогодувати нашу сім’ю — усе ж таки в мене є ремесло.

— Треба ж тільки якось ізлізти зі столу! — мовила пастушка. — Я буду щаслива, коли ми опинимось далеко звідси.

Сажотрус заспокоїв її й приніс свою маленьку драбинку — так вони сподівались дістатись до підлоги. Та коли парочка поглянула на старий сервант, то побачила, що там коїться страшний переполох. Різьблені олені вистромили голови, наставили роги й повигинали шиї.

Майор-сержант — головний командир високо підскочив. Він кричав старому китайцю:

— Вони втікають! Вони втікають!

Парочка дуже злякалась і стрибнула в ящик під вікном. Там лежало кілька неповних колод карт і ляльковий театр. Саме розпочиналася вистава, і дами всіх мастей сиділи у першому ряду. Позаду них стояли валети й демонстрували, що мають по дві голови, як це зазвичай буває у всіх гральних карт. П’єса розповідала про двох закоханих, яким не дозволяли одружитись, і пастушка заплакала, бо сюжет нагадав їй власну історію.

— Я цього не витримаю! — сказала вона. — Треба вибиратися із цього ящика.

Тільки-но закохані дістались до підлоги й звели очі на стіл, як побачили, що старий китаєць прокинувся. Він почав злазити додолу і врешті впав.

— Нас переслідує китаєць! — закричала злякана пастушка.

— Мені щойно сяйнула думка, — сказав сажотрус. — Давай заліземо у велику вазу з ароматичним зіллям, яка стоїть у кутку. Там ми можемо лежати серед трояндових пелюсток й лаванди. Коли він підходитиме, ми засиплемо його очі сіллю, якою пересипані пелюстки.

— Ні, цього робити не варто, — заперечила пастушка. — Колись давно у китайця і вази був роман. Такі почуття не минають безслідно. Ні, для нас є тільки один вихід — податися світ за очі.

— А в тебе досить сміливості, щоб помандрувати зі мною у широкий світ? — запитав сажотрус. — Ти знаєш, наскільки він великий? Чи думала ти коли-небудь, що ми можемо ніколи не повернутись назад?

— Так, я до всього готова, — відповіла пастушка.

Коли сажотрус переконався, що його кохана має тверді наміри, він мовив:

— Мій шлях пролягає крізь комин. Ти готова полізти за мною у комин, крізь димар? Я добре знаю, як поводитися, коли ми потрапимо у димар. Незабаром ми заліземо так високо, що ніхто не дожене нас, а тоді виберемося на білий світ.

Сажотрус підвів свою кохану до коминка.

— Здається, там дуже темно, — промовила вона, а все ж таки попрямувала за ним у комин, де анічогісінько не було видно.

— Тепер ми вже у димарі, — сказав сажотрус. — Поглянь, над нами сяє зоря.

І справді, зоря сяяла просто над ними, ніби освітлюючи їм шлях. Сажотрус підтримував пастушку і допомагав їй, тож вони підіймалися вище й вище. Він показував місця, куди краще поставити крихітні порцелянові ніжки, й зрештою парочка дісталась до димаря. Вони сіли відпочити, бо дуже зморилися. Над їхніми головами видніло зоряне небо, а внизу — дахи. Вони бачили неосяжні простори широкого світу. Маленька пастушка схилила свою голівку на плече сажотруса й плакала, поки не змила позолоту зі свого пояса. Світ виявився зовсім іншим, ніж вона собі уявляла.

— Він завеликий, — зізналась пастушка. — Я не витримаю цього. Ох, як би мені хотілось повернутися на наш столик під дзеркалом. Я не знатиму щастя, поки не повернуся назад. Ти повів мене у широкий світ, а тепер, якщо мене любиш, одведи мене додому.

Сажотрус спробував переконати кохану. Він нагадав їй про старого китайця, і про майора-сержанта — головного командира Козлоногого Біллі. Але пастушка гірко схлипувала й цілувала сажотруса, аж він пообіцяв їй зробити все, що вона захоче. Тож незабаром із величезними труднощами вони заходилися спускатися комином. Спустившись, вони якийсь час постояли у темряві за дверцятами, прислухаючись до того, що відбувається у кімнаті. Усе було спокійно, тож вони вибрались із коминка. Ой! На підлозі лежав старий Китаєць! Він упав додолу, коли переслідував утікачів, й розпався на шматки. Його спина розбилася, а голова закотилась у куток кімнати. Майор-сержант — головний командир стояв на своєму звичному місці й, здавалось, поринув у роздуми.

— Жах! — зойкнула маленька пастушка. — Мій бідолашний дідусь розбився з нашої вини! Я цього не переживу!