Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

— Але ми не хочемо цілувати свинопаса! — сказали вони.

— Дурниці, — заперечила принцеса. — Якщо я поцілувала його, то й ви зможете. Пам’ятайте, що ви у мене на утриманні.

І вона послала фрейліну ще раз.

— Сотня поцілунків від принцеси, — наполягав свинопас, — або кожен лишається при своєму.

— Затуліть мене, — сказала принцеса. Фрейліни зробили те, що їм звеліли, й принцеса заходилась цілувати свинопаса.

— Цікаво, що там за натовп зібрався біля свинарника? — промовив імператор, вийшовши на балкон. Він протер очі й надягнув окуляри. — Мабуть, придворні дами знову вигадали якусь капость. Треба піти туди й подивитись.

Він натягнув свої стоптані черевики й поспішив до свинарника. Фрейліни були надто зайняті підрахунком поцілунків — щоб усе було по-чесному — й навіть не помітили його. Він піднявся навшпиньки й усе побачив.

— Що це означає? — обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика — саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.

— Геть звідси! — закричав розлючений імператор.

І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.

— Ох, як мені не щастить! — бідкалась принцеса. — Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!

Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

— Я тепер тебе зневажаю, — сказав він. — Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!

І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:

Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні — він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка — найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби — адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант — головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках — ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом, але виліпили сажотруса. Він вправно тримав драбину, обличчя його було чистим і рум’яним, як у дівчини. Як по правді, це була помилка — майстрам треба було замурзати його сажею.

Сажотрус і пастушка стояли поруч. Незабаром вони заручилися, адже обоє були гарно вбрані, зроблені з порцеляни й однаково крихкі. Поблизу стояла ще одна порцелянова фігурка, тільки втричі більша. Це був старий китаєць; він умів кивати головою і вважав, що доводиться пастушці дідом, хоча й не міг цього довести. Проте гадав, що може вирішувати її долю, тож коли майор-сержант — головний командир Козлоногий Біллі запропонував пастушці одружитись, китаєць кивнув головою на знак згоди.

— Твій майбутній чоловік, — сказав старий китаєць до пастушки, — вирізьблений з червоного дерева. Подумай тільки: ти станеш дружиною майора-сержанта — головного командира Козлоногого Біллі! Він має цілий сервант срібного посуду.

— Я не хочу до серванта! — мовила пастушка. — Я чула, що в нього вже є одинадцять порцелянових дружин!

— То будеш дванадцятою, — наполягав старий китаєць. — Сьогодні ж видам тебе заміж!