Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Маленькі мишки бігали по підлозі — вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.

За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав — ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король — його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.

Згодом люди почали сходитися на майдан, щоб подивитись, як спалять відьму. Стара шкапа тягнула воза, на якому сиділа Ельза. На королеві була сорочка з грубого полотна. Її коси були скуйовджені, щоки бліді, губи безгучно ворушились, а пальці знай трудилися над зеленим прядивом. Навіть по дорозі на страту вона не облишила свого заняття. Десять сорочок лежали біля її ніг, вона закінчувала одинадцяту, а натовп глумився з неї і кричав:

— Гляньте-но на відьму, що вона там шепоче? Хіба це молитовник у її руках? Ні, то чаклунство! Розірвімо його на тисячу шматочків!

І розлючений натовп посунув на неї, щоб знищити сорочки з кропиви. Але цієї миті налетіли одинадцять білих лебедів і сіли на віз. Вони ляскали великими крильми, й люди стривожено розметались навсібіч.

— Це знак із неба, що вона невинна, — шепотіли в натовпі, але ніхто не наважувався промовити це вголос.

Коли кат узяв Елізу за руку, вона поспіхом накинула одинадцять сорочок на лебедів. Ті миттю перетворились на одинадцять вродливих принців. Але у наймолодшого лишилось лебедине крило замість руки — сестра не встигла закінчити останній рукав.

— Тепер я можу говорити, — вигукнула вона. — Я невинна!

Люди, які стали свідками цієї події, схилились перед Елізою, як перед святою. А вона впала непритомна на руки братів, виснажена тривогою, стражданнями і болем.

— Так, вона невинна, — підтвердив найстарший брат. Він розказав усім, що сталось. І доки він говорив, у повітрі ширились пахощі мільйонів троянд. Кожна галузка хмизу, зібраного для вогнища — від тоненької гілочки до грубого поліна, — вкрилась трояндами. І найкраща була сяйлива біла ружа — вона світилась, як зоря. Цю троянду зірвав король — він поклав її Елізі на груди.

Усі церковні дзвони задзвонили самі, злетілася сила-силенна пташок. Коли король з королевою рушили до палацу, здавалося, ніби вони повертаюся після вінчання.

Якось жив на світі бідний принц. Він мав королівство — маленьке, проте його статків вистачало для того, щоб одружитись. Так він і збирався зробити. Потрібна була чимала сміливість, щоб запропонувати руку й серце доньці імператора, але він вирішив ризикнути. Скрізь його знали, тож сотні принцес із радістю прийняли б його пропозицію, але чи погодиться ота єдина? Зараз побачимо.

На могилі його батька ріс трояндовий кущ. Він розквітав раз на п’ять років, і на ньому була тільки одна троянда, зате яка! Вона мала такий аромат, що кожен, хто його відчував, забував про сум і турботи. Був у принца і соловей, який гарно співав. Троянду і солов’я принц збирався подарувати майбутній нареченій — якось поклав ті дарунки у великі срібні коробки й відіслав їй.

Імператор наказав принести дарунки у велику залу, де принцеса гралась у прийом гостей із фрейлінами. Дівчина побачила великі коробки з подарунками й заплескала в долоні.

— Хочу, щоб там було кошеня! — промовила вона.

Перший пакунок відкрили, і там виявився трояндовий кущ із чудовою квіткою.

— Як майстерно зроблено! — вигукнули фрейліни.

— Більш ніж майстерно, — промовив імператор. — Просто дивовижно!

Принцеса доторкнулась до троянди і почала рюмсати.

— Яка прикрість, татку! — вигукнула вона. — Вона не штучна, а справжня!