Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Незабаром король послав свого радника, щоб подивитись, як ідуть справи у ткачів і чи скоро вони планують закінчити. Так само, як і старий міністр, радник дивився і дивився, проте нічого не побачив, бо там не було чого бачити.

— Хіба ж це не краса? — запитували пройдисвіти, показуючи й пояснюючи неперевершений візерунок, якого насправді не існувало.

«Я не дурний, — міркував тим часом радник. — Отже, я займаю невідповідну посаду. Це дуже дивно. Але я мушу зробити так, щоб про це ніхто не дізнався». І він заходився нахвалювати тканину, якої навіть не бачив, висловлювати захват від кольорів і чудової текстури.

— Вона пречудова! — сказав радник королю.

Про ту тканину в місті вже ходили чутки.

Зрештою король захотів побачити її на власні очі. З численним почтом, серед якого були й ті двоє, що вже перевіряли роботу ткачів, король подався до розумних пройдисвітів. Вони й досі працювали на повну силу, не використавши при цьому ані нитки.

— Погодьтесь, вона надзвичайна! — почав запевняти один із шахраїв. — Ваша величність мусить оцінити гаму кольорів й багатство візерунків.

І показав на порожній верстат, де була уявна тканина.

«Що ж це таке? — подумав король. — Я не бачу анічогісінько! Це жахливо! Може, я дурень? Чи я поганий король? Це найстрашніше з усього, що зі мною бувало!»

— Еге ж, — мовив він, — ваша робота заслужила наше милостиве схвалення! — і король поважно похитав головою, дивлячись на порожній верстат, бо не міг зізнатися, що нічого не бачить.

Придворні теж глянули на верстат і сказали разом з королем:

— Просто чудово!

І заходилися радити королю одягнути шати з цієї чудової тканини на величну процесію, що мала відбутись за кілька днів. «Чудово, прекрасно, надзвичайно!» — здавалося, всі щиро захоплюються тією тканиною, тож король присвоїв пройдисвітам звання двірських ткачів.

Цілу ніч напередодні процесії шахраї вдавали, ніби працюють. Вони спалили шістнадцять свічок. Це робилось для того, щоб люди переконались: вони поспішають скінчити нове вбрання короля. Пройдисвіти вдавали, ніби беруть тканину з верстата, тоді розрізували повітря великими ножицями, зшивали голками без ниток, аж сказали:

— Нове вбрання готове!

Король із придворними увійшов до зали. Шахраї тримали руки витягнутими так, ніби в них щось було, і вигукували: «Ось штани!», «А ось мундир!», «Ось мантія!» і так далі.

— Цей одяг легенький, як павутинка. Той, хто його вдягає, почувається так, ніби на ньому нічого нема, — у цьому полягає привабливість вбрання, — пояснювали пройдисвіти.

А почет їм піддакував:

— Авжеж! — хоч ніхто нічого не бачив.

— Чи не зволить Ваша Величність зняти одяг, — спитали шахраї, — щоб ми могли допомогти вам убратись у нові шати?

Король роздягнувся, і пройдисвіти вдавали, ніби допомагають йому одягнутись у нове вбрання. Потім король покрутився перед дзеркалом, уважно себе оглядаючи.

— Який неперевершений вигляд! Як же вам пасує це вбрання! — казали всі. — Який чудовий візерунок! Які прекрасні кольори! Який надзвичайний фасон!

Розпорядник церемонії оголосив, що можна починати.

— Я готовий, — промовив король. — Погодьтесь, вбрання мені пасує якнайліпше! — він ще раз покрутився біля дзеркала, щоб люди подумали, ніби він милується своїм одягом.

Пажі, що носили королівський шлейф, нахилилися, зробили вигляд, ніби щось підняли і понесли у руках.

Король ішов під розкішним балдахіном, і всі, хто бачив його, вигукували:

— Справді, вбрання короля незрівнянне! Який довгий шлейф! Як йому пасують ці шати!

Ніхто не хотів, аби люди дізналися, що він нічого не бачить і не годиться для своєї посади або й просто дурний.

— Але ж король голий! — раптом вигукнув маленький хлопчик.

— Святі небеса! Послухайте, що каже невинна дитина! — сказав батько, і всі почали перешіптуватись, переказуючи слова хлопчика.

— А король голий! — врешті заволали люди.

Короля це дуже вразило — він зрозумів, що це правда. І все ж таки подумав: «Мушу триматися до кінця!» Тож ішов собі вулицею, а пажі крокували за ним і вдавали, ніби з величезною повагою та гідністю несуть розкішний шлейф королівського вбрання.

В безодні океану, де вода блакитна й прозора, наче кришталь, а глибина така, що виміряти її неможливо — навіть якби сотню церковних дзвіниць поставити одна на одну, то вони не дістали до поверхні, — живе морський цар зі своїми підданцями. Ми гадаємо, що на морському дні немає нічого, крім жовтого піску. А насправді там ростуть рослини; їхнє листя й стебла такі гнучкі, що найлегший порух води примушує їх коливатися, немовби вони живі. Великі й маленькі риби плавно ковзають поміж тим зіллям, наче птахи, що літають між деревами на поверхні землі. У найглибшій западині стоїть палац морського царя. Його стіни з коралів, а в довгих готичних вікнах замість скла сяє бурштин. Дах зроблений із мушель — вони відкриваються й зачиняються, коли вода тече довкола них. Виглядають вони пречудово, до того ж у кожній лежить блискуча перлина, гідна царської діадеми.