Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Звісно, цей наречений був зовсім не схожий ні на сина жаби, ні на крота, вбраного в чорний оксамит і хутро. Тож Дюймовочка без вагань відповіла прекрасному принцу: «Так!» Усі квіти розкрили свої віночки, і з кожної вилетіли крихітні панночки й кавалери, настільки гарненькі, що важко було не замилуватись, дивлячись на них. Кожен із них подарував Дюймовочці подарунок. Найкращим із них була пара чудових прозорих крилець. Їх прикріпили до плечей Дюймовочки, тож тепер вона могла пурхати з квітки на квітку. Тоді вони влаштували пишне святкування й попросили ластівку, що сиділа над ними у своєму гнізді, заспівати весільну пісню. Ластівка виконала прохання і співала так гарно, як тільки вміла, але в глибині серця трохи сумувала, бо дуже прихилилася до Дюймовочки й не хотіла з нею розлучатись.

— Тебе більше не зватимуть Дюймовочкою, — сказав їй наречений. — Це надто грубе ім’я для такої красуні, як ти. Я називатиму тебе Майя.

— Прощавай, прощавай! — промовила ластівка, коли з важким серцем збиралась повертатись із вирію назад до далекої Данії. Там вона звила гніздечко біля вікна у будинку, де мешкав казкар. Ластівка щебетала: «Цвірінь! Цвірінь!» — і з її пісеньки вийшла ціла історія.

У Китаї, як вам відомо, імператор китаєць, і всі його підданці теж китайці. Історія, яку я збираюся розповісти, сталася багато-багато років тому, тож варто її почути зараз, поки вона не забулася.

Імператорський палац був найпрекраснішим у світі. Збудований із порцеляни, він дуже дорого коштував. Стіни були ламкі, тож усім, хто до них торкався, наказували обходитися з ними дуже обережно. У садку росли найрідкісніші квіти. До них були прив’язані срібні дзвоники — вони ніжно дзеленчали, тож кожен, хто проходив там, мимоволі звертав на них увагу. По правді, все в імператорському саду вражало уяву. Садок тягнувся так далеко, що навіть сам садівник не знав, де він закінчується. А ті, хто доходив до його меж, знали, що далі розкинувся густий ліс, де росли високі дерева, що купали своє віття у глибокому синьому морі, й великі кораблі пропливали у затінку їхнього гілля. На одному з цих дерев жив соловейко. Він співав так гарно, що навіть заклопотаний рибалка зупинявся, щоб його послухати. Під час нічної риболовлі рибалки слухали спів і казали:

— Оце краса!

Коли вони йшли додому, то забували про пташку. А наступної ночі знову вигукували:

— Як гарно слухати пісню соловейка!

Мандрівники з усіх країн світу приїжджали, щоб відвідати імператорське місто. Воно дуже їм припадало до смаку, так само, як і палац та садок. Але коли вони чули соловейка, то визнавали, що його спів найкращий, і вдома розповідали про все, що бачили. Учені писали книги про місто, палац і садок. Не забували вони й про соловейка, називаючи його найбільшим дивом. Поети складали чудові вірші про соловейка, що жив у лісі біля глибокого моря. Книги розвозили по всьому світу, й декілька з них потрапили до рук імператорові. Він сидів на своєму золотому троні й читав, киваючи головою за знак згоди, адже йому було приємно дізнатись, наскільки прекрасним здається мандрівникам його місто, його палац і його садок. Та коли він дочитав до слів: «Соловейко — найбільше з-поміж див», то вигукнув:

— Що це? Я нічого не знаю про соловейка. У моїй імперії є така пташка? Просто в моєму садку? Я нічого не чув про нього. Виявляється, дещо можна дізнатись і з книжок.

Тоді імператор покликав одного зі своїх камергерів. То й був настільки високої думки про свою поважність, що коли хтось із нижчих за званням звертався до нього або про щось запитував, він просто пхекав — а це, як відомо, нічогісінько не означає.

— Неподалік живе чудесна пташка. Соловейко, якщо бути точним, — сказав імператор. — Подейкують, ніби це найбільше диво у моїх володіннях. Чому мені досі про це не доповіли?

— Мені не доводилось про нього чути, — відповів придворний. — Він ніколи не з’являвся при дворі.

— Я волію, щоб він був тут уже сьогодні ввечері, — сказав імператор. — Увесь світ знає, чим я володію, а я ні!

— Хоч я ніколи не чув про нього, — мовив придворний, — але докладу всіх зусиль, аби його знайти.

Але де ж знайти того соловейка? Дворак підіймався і опускався сходами, нишпорив залами й коридорами, але ніхто і не чув про цю пташку. Тож придворний повернувся до імператора й сказав, що, певно, книжка бреше — мабуть, соловейка вигадав її автор.