Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

— Вона більше не співатиме. Які ж вони жалюгідні — ці пташки! Я дуже радий, що мої діти не будуть птахами, котрі тільки й годяться на те, щоб безглуздо цвірінькати й вмерти від голоду взимку!

— Атож, як це мудро сказано! — потакнула польова миша. — Хіба ж є користь від цвірінькання, якщо взимку вони мусять померти з голоду або замерзнути? Втім, птахи — це шляхетне плем’я.

Дюймовочка нічого не казала. Але коли її супутники вже повернулися спинами до пташки, вона нахилилась, погладила м’яке пір’я, що вкривало голову, й поцілувала заплющені повіки.

— Може, ти одна з тих ластівок, що так мило співали мені влітку, — промовила дівчинка. — Ти подарувала мені стільки радості, моя мила, гарна пташко!

Кріт заклав землею дірку, крізь яку проникало денне світло, й відвів своїх гостей додому. Але вночі Дюймовочка не змогла спати. Тож вона піднялась і сплела велике, гарне покривало з сіна; потім віднесла його до мертвої пташки й накинула на холодне тільце, а внизу примостила квітку, знайдену в помешканні польової миші. Квітка були м’яка, наче вовна, тож тепер пташці було тепліше лежати на холодній землі.

— Прощавай, моя мила пташенько, — сказала Дюймовочка. — Дякую тобі за чудові пісеньки, які ти мені співала влітку, коли дерева були зелені й тепле сонечко світило нам.

Потім вона поклала голову на груди пташки, і їй здалось, ніби всередині щось тенькає: «Тук, тук». Це було пташине серце. Вона не померла, просто заклякла від холоду, і тепло відновило в ній життя. Восени, коли всі ластівки збирались до вирію, одна із них забарилася й замерзла.

Дюймовочка затремтіла — вона дуже злякалася, адже пташка була велика, значно більша за дівчинку. Проте Дюймовочка набралась сміливості, тепліше вкрила бідолашну ластівку, та ще й зняла листок, що їй самій служив за одежину, й поклала його на голівку пташці.

Наступного ранку Дюймовочка знову потайки подалась провідати ластівку. Пташка була жива, але дуже квола, — вона лише на мить розплющила очі, щоб подивитися на Дюймовочку, що стояла, тримаючи в руці шматок гнилого дерева замість ліхтарика.

— Дякую, мила дівчинко, — промовила ластівка. — Я вже зігрілася, але мені ще треба відновити сили, щоб знову літати, насолоджуючись теплими сонячними променями.

— Зараз надворі зима, — сказала Дюймовочка. — Там сніг і мороз. Залишайся тут, у теплій постелі. Я про тебе подбаю.

Дівчинка принесла ластівці води у листочку. Пташка втамувала спрагу й розповіла, що поранила крило у колючому чагарникові, тому не могла летіти у вирій так швидко, як інші ластівки. Зрештою вона впала на землю й більш нічого не пам’ятає аж до цього моменту.

Цілісіньку зиму ластівка лишалася у норі, й Дюймовочка піклувалась про неї. Ані кріт, ані польова миша нічого про це не знали — вони не любили ластівок. Незабаром прийшла весна, й сонце зігріло землю. Тоді ластівка попрощалася з Дюймовочкою. Дівчинка відкрила їй прохід у стелі нірки, зроблений колись кротом. Сонячні промені освітили нору, й ластівка запропонувала Дюймовочці летіти разом із нею — дівчинка могла просто сісти на спину пташці й полинути в небо. Але Дюймовочка знала, що польова миша дуже засмутилася б, якби вона ось так утекла би, тож вона ввічливо відмовилася.

— Що ж, тоді прощавай! На все добре, моя мила, хороша дівчинко! — промовила ластівка й вилетіла назустріч сонячним променям.

Дюймовочка подивилась їй услід, і з її очей покотились сльози. Вона дуже прихилилася до ластівки.

Пташка весело заспівала свою пісеньку й полетіла до дерев, укритих молодим листям, а Дюймовочці стало дуже сумно. Їй не дозволяли виходити на сонечко. Зерно, посіяне на полі довкола домівки польової миші, проросло й заколосилося, і колоски здавались для дівчинки густим лісом.

— Ти маєш вийти заміж, Дюймовочко, — сказала дівчинці польова миша. — Наш сусіда кріт посватав тебе. Він — найкраща партія для такої бідолашки, як ти. Займімось твоїм посагом: ти мусиш підготувати і вовняний одяг, і лляну білизну. Всього має бути вдосталь, коли ти йдеш заміж за крота.

Дюймовочка мусила прясти, а польова миша найняла чотирьох павуків, що ткали удень і вночі. Кожного вечора до них навідувався кріт і вів бесіди про час, коли нарешті скінчиться літо, бо палюче сонце смалило так, що перетворювало землю на камінь. Нехай спаде спека, й вони з Дюймовочкою поберуться.

Але дівчинка цьому аж ніяк не раділа: нудний кріт був їй зовсім не до душі. Кожного ранку, коли сходило сонце, і кожного вечора, коли воно сідало, Дюймовочка потайки пробиралася до дверей мишачої нірки й дивилась, як вітер хитає колоски і між ними видніє блакитне небо. Вона думала про те, як добре там, на волі, й понад усе хотіла знову побачити свою милу ластівку. Але пташка не поверталася — напевно, полетіла далеко-далеко у зелений гай.