Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Але згодом зібралися усі хрущі й почали ганити Дюймовочку:

— Вона має всього дві ноги! — казали вони. — Це ж треба, яка негарна!

— Еге ж, — піддакували інші, — у неї навіть немає вусиків. А ще її талія — надто вже тонка! Пхе! Це створіння схоже на людину!

— О, вона просто потворна! — зійшлись на цій думці хрущі-панночки. Хоча, звісно, Дюймовочка була дуже вродлива.

Але хрущ, який забрав дівчинку з листка водяної лілії, повірив їм. Він більше не хотів із нею розмовляти — сказав тільки, що вона може йти, куди забажає. Потім спустився з нею з дерева й посадив на ромашку. Дівчинка розплакалася, бо подумала собі: така я потворна, що навіть хрущі не хочуть зі мною водитися. А насправді вона була найвродливішим створінням, яке тільки можна уявити, ніжною й тендітною, як пелюстка троянди.

Цілісіньке літо бідолашна Дюймовочка жила сама у густому лісі. Вона зіткала собі ліжко з травинок і почепила його під широким листком, щоб захиститися від дощу. Вона збирала мед із квіток для їжі, й кожного ранку пила росу з листочків. Так минуло літо, а потім осінь, й настала зима — довга, холодна зима. Птахи, які так гарно співали їй, відлетіли в теплі краї, дерева стояли безлисті, а квіти зів’яли. Великий листок конюшини, який слугував їй прихистком, скрутився і зів’яв. Дюймовочка страшенно змерзла. Її одяг порвався, та й сама дівчинка була така слабка і тендітна, що змерзла ледь не до смерті. Незабаром почало сніжити. Кожна сніжинка, що падала з неба, була для неї завбільшки з лопату снігу, адже вона була заввишки лише один дюйм.

Вона загорнулась у сухий листок, що тріснув посередині, й тряслася від холоду. Біля лісу, де вона жила, було поле, на якому росла пшениця. Зерно вже давно зібрали. На полі лишилась лише суха стерня, що стирчала з мерзлої землі. Для Дюймовочки йти цим полем було все одно, ніби пробиратися крізь височезний ліс. Бідолашка тремтіла від холоду. Зрештою вона придибала до нірки, де жила польова миша. Помешкання було тепле й затишне, з коморою, повною зерна, з кухнею і чудовою їдальнею. Бідолашна Дюймовочка стояла під дверима, як маленька жебрачка, й просила дати їй бодай маленький шматочок ячмінного зернятка, вона ж бо не мала й крихти в роті вже кілька днів.

— Бідна крихітко, — сказала польова миша, що мала добре серце, — заходь сюди, в тепло. Я тебе нагодую.

Польовій миші дуже сподобалася Дюймовочка, тож вона запропонувала:

— Ти можеш зимувати у мене, якщо хочеш. Але натомість ти мусиш прибирати, а ще розказувати мені різні історії.

Дюймовочка виконувала все, що їй загадувала польова миша, й жилося їй дуже добре.

— До нас незабаром навідаються гості, — одного дня повідомила польова миша. — Це мій сусід. Він заходить до мене раз на тиждень. Він заможніший за мене: має більші хороми й одягається у чудове чорне оксамитове пальто. Якби ти вийшла за нього заміж, це була би для тебе чудова партія. Але він зовсім сліпий, тож ти мусиш розповісти йому найзахопливіші історії.

Але Дюймовочці не дуже кортіло подобатися сусідові, адже це був кріт.

Незабаром він прийшов із візитом.

— Він дуже багатий і освічений, а його будинок у дванадцять разів більший, ніж мій, — сказала польова миша.

Звісно ж, він був багатий і освічений, але завжди зі зневагою відгукувався про сонце й квіти, бо ніколи їх не бачив. Дюймовочка змушена була співати йому пісеньку «Пташенько, пташенько, полети додому» і ще багато інших гарних пісень. І кріт закохався у дівчину, проте не зізнався у своїх почуттях, бо був дуже обачний.

Згодом кріт прокопав довгий коридор під землею, що з’єднував його помешкання з ніркою польової миші. Кріт дозволив Дюймовочці та миші приходити, коли вони тільки забажають. Він попередив їх, щоб вони не лякалися мертвої пташки, що лежала в переході. Це була гарненька пташка, з дзьобом і пір’ям, й вона не могла лежати там давно. Кріт узяв шмат гнилого дерева, що світилося, немов смолоскип, і йшов попереду, щоб освітити їм довгий темний перехід. Коли вони проходили повз місцину, де лежала мертва пташка, кріт просунув свого широкого носа крізь стелю, земля піддалась, і утворилась велика дірка, крізь яку до коридору потрапило денне світло. Посередині долівки лежала мертва ластівка. Її прекрасні крила були міцно притулені до боків, а лапки й голова витягнулись з-під пір’я. Бідолашна пташка, напевне, загинула від холоду. Дюймовочці стало неймовірно шкода її, адже вона так любила птахів. Цілісіньке літо вони тішили її співом і щебетом. Але кріт відштовхнув ластівку вбік своїми кривими ногами й сказав: