Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Коли настала осінь, посаг Дюймовочки був уже готовий. Польова миша сказала дівчинці:

— Ти вийдеш заміж через чотири тижні.

Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче ставати дружиною огидного крота.

— Дурниці, — відповіла польова миша. — Не будь такою впертою, а то покусаю! Він — дуже привабливий кріт. Навіть сама королева не має ошатнішого оксамиту й хутра! Його кухня та комора повні-повнісінькі всякого добра. Ти маєш дякувати долі за таку гарну партію!

Тож день весілля було призначено. Кріт мав забрати Дюймовочку із собою, глибоко під землю, де вона ніколи більше не побачить сонячного світла, адже він його не любить. Бідолашна дівчинка була страшенно засмучена тим, що доведеться попрощатись із сонечком, і польова миша дозволила їй вийти на поріг хатинки й востаннє помилуватись осяйними променями.

— Прощавай, сонечко! — скрикнула дівчинка, простягаючи до нього руки. Дюймовочка ступила кілька кроків від хатинки. Жнива вже пройшли, і тепер на полі залишилась тільки колюча стерня. — Прощавай, прощавай! — повторила дівчинка, обіймаючи маленьку червону квітку, що росла неподалік. — Передавай вітання ластівці, якщо колись її побачиш.

— Цвірінь, цвірінь! — раптом пролунало над головою. Дівчинка озирнулась і побачила ластівку, що літала поруч. Пташка дуже зраділа, помітивши дівчинку. А та розповіла, як їй не хочеться виходити заміж за бридкого крота, жити з ним глибоко під землею і ніколи більше не бачити ясного сонечка. Дюймовочка розповідала все це й плакала.

— Надходить холодна зима, — сказала ластівка, — і я збираюсь летіти у вирій. Може, полетиш зі мною? Ти можеш сісти мені на спину, міцно прив’язатись поясом. Ми втечемо від бридкого крота і його похмурої домівки — далеко звідси, за високі гори, у вирій, де сонце світить ще яскравіше, ніж тут. Там завжди літо і квіти цвітуть пишно як ніде. Полетіли зі мною, мила Дюймовочко! Ти ж врятувала мені життя, коли я замерзала у темному підземеллі.

— О так, я полечу з тобою, — сказала Дюймовочка. Вона сіла ластівці на спину, сперлася ногами у випростані крила й прив’язалась поясом до найміцніших пір’їн.

Тоді ластівка здійнялась у повітря й полетіла за ліси й моря, понад високі гори зі сніговими шапками, що ніколи не тануть. Дюймовочка могла би замерзнути на холодному повітрі, але грілася у теплому пір’ї ластівки. Тільки голівка її стирчала з пір’я — вона ж бо хотіла бачити неймовірні краєвиди, над якими вони пролітали. Зрештою вони прибули до вирію, де сонце світило ще яскравіше, а небо здавалось вищим. Тут по огорожах і при дорозі плівся фіолетовий, зелений і білий виноград; цитрини й помаранчі звисали з гілок дерев, а повітря було наповнене пахощами мирту й апельсинового квіту. Стежинками бігали гарненькі діти, бавилися великими різнобарвними метеликами; і що далі летіла ластівка, то гарнішали краєвиди.

Зрештою вони прибули до блакитного озера, на березі якого, оточений деревами із темно-зеленим листям, стояв палац зі сліпучо-білого мармуру, збудований у давнину. Його високі колони обплітав виноград, а на верхівці тулилось безліч ластівчиних гнізд. Одне із них було домівкою пташки, яку врятувала Дюймовочка.

— Ось мій дім, — промовила ластівка. — Але ти тут жити не зможеш — тобі буде незручно. Вибери собі якусь із цих чарівних квіток. Я тебе посаджу на неї, і ти зможеш там знайти все, що тобі треба.

— Це буде чудово! — погодилась дівчинка й від радості заплескала в долоньки.

Велика мармурова колона лежала на землі — упавши, вона розбилася на три частини. Між ними росли чудові білі квіти. Ластівка спустилася з Дюймовочкою туди й посадила дівчинку на один із широких листків. Але як же здивувалася вона, коли всередині квітки побачила крихітного чоловіка, настільки витонченого й прозорого, що здавалось, ніби він зроблений із кришталю! На його голові була золота корона, а за плечима виднілись тоненькі крильця — завбільшки він був такий, як Дюймовочка. Це був король квітів — у кожній квіточці жили такі крихітні юнаки й дівчата. А він правив над ними всіма.

— Ох, який же він вродливий! — прошепотіла Дюймовочка ластівці.

Молодий король спочатку злякався пташки, а потім побачив Дюймовочку й був вражений її вродою. Він зняв із себе золоту корону й поклав на її голівку. Потім запитав її ім’я і запропонував стати його дружиною, королевою квітів.