Розпорядник музикою написав працю на двадцять п’ять томів, присвячену штучному соловейкові, — книги вийшли дуже товсті та мудрі. У них було повно найважчих китайських слів. Та всі люди казали, що прочитали й зрозуміли, адже боялись, що їх назвуть телепнями й відшмагають.
Минув рік. Імператор, придворні й усі-усі китайці досконало знали кожну нотку пісні штучного солов’я. Тепер вони тішились нею ще більше — адже кожен міг підспівувати соловейку. Так вони й робили. Вуличні шибеники співали: «Цвінь-цвінь-цвінь, тьох-тьох-тьох», — так само, як імператор. Втіха була неймовірна!
Одного вечора, коли штучна пташка співала свою найкращу мелодію, а імператор лежав у ліжку, насолоджуючись співом, усередині соловейка щось заскреготіло. Потім урвалася пружинка. І ось уже заскреготіли, обертаючись, усі коліщата, й музика обірвалась. Імператор прожогом схопився з ліжка і покликав придворного лікаря. Але що той міг вдіяти? Потім послали за годинниковим майстром. Після великих клопотів пташку ніби вдалося полагодити. Але майстер сказав, що відтепер із забавкою треба поводитись дуже обережно, бо механізм зносився. Якщо спробувати замінити валик, пошкодиться музичний механізм. Усі дуже засумували. Відтепер пташку заводили тільки один раз на рік — і навіть це було небезпечно для її механізму. Розпорядник музикою виголосив невеличку промову, що всуціль складалась із незрозумілих слів. Її суть зводилась до того, що пташка приносить таку ж втіху, як і раніше. Звісно, ніхто з ним не сперечався.
Минуло п’ять років. У країну прийшло справжнє горе. Китайці обожнювали свого імператора, а він лежав при смерті. Уже обрали нового імператора. Люди зібрались на вулицях і питали камергера, як почувається старий імператор. Камергер відповідав їм у своїй звичній манері — пхеканням — і хитав головою.
Холодний і блідий лежав імператор у своєму розкішному ліжку. Придворні думали, що він уже помер, тож поспішили висловити повагу новому володареві. Скарбники вийшли, щоб побалакати про фінансові справи, а придворні дами влаштували прийняття і запросили всіх на каву. Усі зали й коридори були застелені тканиною, тож кроки були нечутні, й усе довкола здавалося мовчазним. Але імператор ще не помер, хоча й лежав блідий та нерухомий на своєму пишному ліжку, прикрашеному довгими оксамитовими завісами й важкими золотими китицями. Вікно було відчинене, місячне світло падало на імператора й штучну пташку. Бідолашний імператор ледве дихав — здавалось, ніби щось тисне на груди. Він розплющив очі й побачив, що це сидить Смерть. Вона вдягнула золоту корону імператора, в одній руці тримала його золотий скіпетр, а в іншій — пишне знамено. Зі складок оксамитових завіс визирало безліч голівок — деякі були злі й потворні, а інші гарненькі й добрі. Це все були хороші й погані вчинки імператора — вони прийшли тепер, коли Смерть сиділа в нього на грудях.
— Ти нас пам’ятаєш? Ти нас пригадуєш? — раз по разу запитували вони, й у пам’яті імператора зринали обставини, за яких він учинив так чи так. Його кинуло в піт.
— Я нічого про це не знаю, — сказав імператор. — Музики! Музики! — вигукнув він. — Хай грає великий китайський барабан! Я не хочу слухати, що вони кажуть!
Але вчинки з’являлись один за одним, і Смерть хитала головою, підтверджуючи їхні слова.
— Музики! — кричав імператор. — Маленька золота пташко, співай, благаю тебе! Я дарував тобі золото й коштовності. Я одягнув тобі на шию золотого обруча. Співай! Співай!
Але пташка мовчала. Поруч не було нікого, хто міг би її завести, тож вона не могла співати.
Смерть дивилась на імператора своїми холодними, порожніми очицями. У кімнаті панувала страхітлива тиша. Раптом крізь відчинене вікно долинула чудова музика. На вулиці, на гілці дерева, сидів живий соловейко. Він чув про хворобу імператора й прилинув сюди, щоб заспівати йому пісню надії та віри. Коли соловейко заспівав, тіні розвіялися, кров імператора швидше заструменіла в його венах, несучи життєву силу до його слабких кінцівок. Навіть Смерть почула спів і заходилась просити солов’я:
— Давай, співай! Не припиняй співати!
— А ти віддаси мені золотий скіпетр і пишне знамено? Віддаси імператорську корону? — запитав співочий птах.
Смерть віддала ці скарби за чудові пісні. А соловейко співав і далі. У його пісні йшлось про тихий цвинтар, де ростуть білі троянди, а квітуча бузина пахне так солодко, де свіжа зелена трава вкрита, мов росою, скорботними слізьми. Смерть засумувала за своїми угіддями і холодним білим туманом вилетіла крізь вікно.
Читать дальше