Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

— Дякую, дякую тобі, маленька небесна пташино! Я добре тебе знаю. Колись я вигнав тебе зі своїх володінь, а ти все одно повернувся. Прогнав злі примари від мого ліжка, примусив Смерть відступитись від мого серця — і все це завдяки силі своєї прекрасної пісні. Як я можу винагородити тебе?

— Найкращу винагороду я вже отримав, — сказав соловейко. — Я ніколи не забуду твоїх сліз — як ти плакав від першої пісні, проспіваної мною тобі. Це справжні коштовності, наймиліші серцю співака. А тепер поспи, набирайся сили й здоров’я. Я заспіваю тобі ще.

Соловейко співав, а імператор поринув у цілющий сон. Як солодко йому спалось! Коли він прокинувся, сили відновилися, а сонце яскраво сяяло крізь вікно. Його слуги досі не повернулись — усі були переконані, що він уже помер. І тільки соловейко сидів поруч із ним і співав.

— Залишися зі мною, — сказав імператор. — Співатимеш тільки тоді, коли хотітимеш. Я розіб’ю штучну пташку на тисячу шматочків.

— Не роби цього, — відповів соловейко, — забавка служила тобі вірою-правдою, скільки могла. Хай вона залишається. Я не можу жити в палаці й звити тут гніздечко. Але дозволь мені прилітати, коли я захочу. Я вечорами сідатиму на гілку за твоїм вікном і співатиму для тебе. Ти відчуватимеш щастя і втіху від мого співу. Я співатиму тобі про щасливих і нещасних, про добро і зло, що ховається довкола тебе. Маленький співочий птах літає всюди: і до твого двору, й до хатини рибалки, і до халупи селянина. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону, тож повернуся і заспіваю тобі ще. Але ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

— Проси що завгодно, — промовив імператор. Він уже самотужки вбрався у свої імператорські шати й тепер стояв, притискаючи важкий золотий скіпетр до серця.

— Я прошу тільки про одне, — відповів соловейко. — Не розповідай нікому, що ти маєш птаха, який тобі співає про все. Найкраще буде, якщо ми триматимемо це в таємниці.

На цих словах соловейко полетів геть.

Незабаром придворні зайшли до спальні, щоб поглянути на мертвого імператора. І раптом — от несподіванка! — виявили, що він стоїть посеред кімнати й вітається:

— Доброго ранку!

Далеко-далеко, в краях, куди лебеді літають перезимувати, жив король. І мав він одинадцять синів та одну доньку на ім’я Еліза. Одинадцять братів були принцами — кожен ходив до школи із орденом-зіркою на грудях та з мечем при поясі. Вони писали діамантовими олівцями на золотих дошках, та ще й вчились так швидко й читали так легко, що будь-хто здогадався б: це принци. Їхня сестричка Еліза сиділа на маленькій дзеркальній табуретці й дивилась книгу з картинками, таку дорогу, що коштувала вона мало не півкоролівства. Що й казати, діти були щасливі. Але це не могло тривати вічно. Батько-король одружився зі злою королевою, яка геть не злюбила його дітей. Вони зрозуміли це з першого дня після весілля. У палаці було бучне святкування, й діти бавились «у гості». Але замість того, щоб віддати всі торти й яблука, що залишилися, зла королева вділила їм піску в горнятку й наказала уявити, ніби це торт. Через тиждень маленьку Елізу відіслали у село жити в родині селянина. А зла королева намовляла короля проти молодих принців — вона розповідала про них стільки гидоти, що король незабаром зовсім перестав поважати своїх синів.

— Ідіть звідси і живіть, як вам заманеться, — звеліла королева. — Летіть птахами, що не мають голосу.

Вона не змогла перетворити принців на потвор, як хотіла, — вони стали одинадцятьма прекрасними дикими лебедями. Скрикнувши незнайомими голосами, вони вилетіли крізь вікна, пролетіли над парком, прямуючи до лісу, що виднівся віддалік. Рано-вранці лебеді прилетіли до гарненького будиночка, де жила їхня сестра Еліза. Вони кружляли над дахом, вигинали шиї та лопотіли крильми, але ніхто їх не побачив і не почув. Тож лебеді зрештою мусили полетіти собі високо попід хмари. Вони літали світами й опинилися у дрімучому лісі, що простягався аж до морського узбережжя.

Бідолашна Еліза сиділа наодинці у своїй кімнаті й бавилася зеленим листочком, адже інших іграшок не мала. Вона зробила дірочку в листкові й дивилась крізь неї на сонце. Так їй здавалось, ніби вона бачить ясні очі своїх братів, і коли теплі сонячні промені пестили її щічки, вона згадувала про всі подаровані ними поцілунки.