Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— Вдалого полювання! — сказав Мауглі, який у будь-якій ситуації завжди залишався чемним.

— Ну що, як тобі місто? — запитала біла кобра, не відповідаючи на привітання. — Як тобі велике, оточене стінами місто з сотнею слонів, двома десятками тисяч коней і незчисленними стадами худоби? Місто князя над двадцятьма князями? Я стала глуха від старості й давно вже не чую звуків військових гонгів.

— Над нашими головами немає нічого, крім Джунглів, — відповів Мауглі. — Зі слонів я знаю лише Гаті та його синів. Багіра перебила усіх коней в одному селі, а крім того… що таке цар?

— Адже я казав тобі, — м’яко додав Каа, звертаючись до кобри, — я казав тобі три тижні тому, що ніякого міста тут немає.

— Як немає? Що ви говорите? Місто. Величезне місто серед лісу, з воротами, які охороняють царські башти? Таке місто є, воно не може зникнути. Вони побудували його ще раніше, ніж дід мого діда вийшов із яйця. Це місто стоятиме і тоді, коли син мого сина стане таким же білим, як я. Саломді, син Чандрабіджи, сина Вієджи, сина Єгазурі, побудував це місто в дні Баппа Равала. А хто ваш господар?

— Це втрачений слід. Я не розумію, про що вона говорить, — сказав Мауглі, звертаючись до Каа.

— І я теж не розумію. Вона стара, дуже стара. Праматір Кобр, послухай, тут лише Джунглі, більше нічого, і так було від самого початку.

— Тоді хто він такий? — сказала біла кобра. — Він, який тепер стоїть так безстрашно переді мною; він, який не знає імені князя і своїми людськими губами говорить нашою мовою? Хто він такий, з ножем і зміїною мовою?

— Мене звуть Мауглі, — була відповідь. — Я з Джунглів. Я належу до племені Вовків, а Каа мій брат. А ти хто, Мати Кобр?

— Я сторож княжих скарбів. Курун Раджа поклав наді мною камінь тоді, коли моя шкіра була ще темною, щоб я карала смертю тих, хто захоче викрасти ці скарби. Потім вони спустили сюди скарби, і я чула тоді пісні брамінів, моїх володарів.

— Гмм… Браміни, — сказав про себе Мауглі. — Якось мені доводилося мати справу з браміном у Людській Зграї, і я знаю, хто це такий. Тут усе не до добра.

— Ось уже п’ять разів, відтоді як я на варті, піднімався наді мною камінь, але тільки для того, щоб лягти щільніше. Жодного разу він не зсувався зовсім. Немає на світі таких скарбів, як ці скарби ста князів. Але вже багато часу пройшло, відколи камінь піднімався востаннє, і я починаю думати, що місто залишили.

— Та немає тут ніякого міста! Поглянь вгору. Он коріння великих дерев повиривало каміння зі своїх місць. Дерева не ростуть там, де живуть люди, — запевняв Каа білу кобру.

— Двічі або й тричі люди знаходили сюди дорогу, — вперто, не слухаючи заперечень, продовжувала Біла Відлога. — Але я не чула їхнього голосу, доки не підповзала близько, а вони тим часом порпалися тут у темряві. Тоді вони кричали, та не довго. І ось приходите ви, Людина і Змій, удвох, із брехнею на язиці, й хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає і що мені нема чого вартувати. Люди змінюються з часом, хоча й мало. Та я не змінююся ніколи! І доти, доки браміни не прийдуть сюди з піснями, щоб знову підняти наді мною камінь, з піснями, які я знаю, і доки не дадуть мені теплого молока, як це було тоді, й не виведуть мене знову на сонячне світло — доти я, і лише я, а не хто інший, залишуся вартовим царських скарбів! Ви говорите, що місто вмерло і що коріння дерев вросло в ці стіни? Тоді підходьте і беріть, що вам подобається. На землі немає таких скарбів, як ці. Ти, Людино зі зміїною мовою, якщо зможеш піти звідси живим тим шляхом, яким і прийшов, тоді всі князі будуть твоїми слугами.

— Знову втрачений слід! — спокійно промовив про себе Мауглі. — Невже шакал міг дістатися так глибоко під землю і покусати цю Білу Відлогу? Немає сумніву, що вона божевільна… Мати Кобр, я не бачу тут нічого, що варто було б узяти з собою.

— О, боги сонця і місяця! Цей хлопчик зовсім божевільний! — прошепотіла кобра. — Хай так і буде. Перш ніж закриються назавжди мої очі, я зроблю для тебе цю милість, я покажу тобі, що тут є. Тож дивися! Дивися на те, що до тебе не бачила жодна людина!

— Недобре робить той у Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — промовив Мауглі крізь зуби. — Але тут темно, і в темряві все має інший вигляд. Ну добре, я подивлюся, якщо це принесе тобі задоволення.

Він обвів поглядом весь підвал і підняв з підлоги пригорщу чогось сяючого.

— О, та це ті дрібнички, з якими, я бачив, постійно гралися люди, коли я був у Людській Зграї. Лише ці жовті, а ті були темнішими.