Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— І в тебе немає інших бажань, окрім цих? — допитувався величезний пітон.

— Чого ще я можу бажати? Навколо мене Джунглі, а зі мною — милість Джунглів. Що ще є ціннішим між сутінками і світанком?

— А ось кобра говорила… — почав Каа.

— Яка кобра? Адже та, яка щойно тут була, пішла і нічого не сказала. Вона лише полювала.

— Ні, то була інша кобра.

— А хіба ти знаєшся з Отруйним Племенем? Щодо мене, то я завжди обходжу його. Вони носять смерть у своїх передніх зубах, і це недобре. Але про яку кобру ти говориш?

Каа повільно рухався у воді, точно пароплав на морі.

— Це було три-чотири місяці тому. Я полював тоді в Холодній Балці. Це місце ти, певно, пам’ятаєш. Дичина, на яку я полював, із криком промчала повз водойму до тієї будівлі, яку, ти знаєш, я пробив, щоб тебе звільнити. Вона подалася туди і зникла під землею.

— Але ж Народ Холодної Балки не живе в норах, — сказав Мауглі, упевнений, що пітон говорить про мавп.

— Дичина, на яку я тоді полював, не живе в норі — вона лише намагалася заховатися там, — відповів Каа. — Вона побігла в дуже глибоку нору. Але я пішов за нею, спіймав її, з’їв, а потім заснув. Коли я прокинувся, то рушив уперед…

— Під землею?

— Так, під землею. Там я натрапив на Білу Відлогу (білу кобру), яка розповіла мені про речі, яких я зовсім не розумію. Потім вона показала предмети, яких я ще не бачив.

— Що це було? Якась нова дичина? На неї можна полювати? — Мауглі нетерпляче крутився на місці.

— Ні, це була зовсім не дичина, і якби я її з’їв, то, мабуть, зламав би всі зуби. Але Біла Відлога розповіла мені, що люди — причому вона казала це тоном, який свідчив про її прекрасну обізнаність щодо людей — ладні віддати своє життя лише за те, щоб хоч поглянути на всі ці речі.

— Ми подивимось на них, — сказав Мауглі. — Я, можливо, згадаю, що колись був людиною.

— Не поспішай, друже! На все свій час. Там, під землею, я розговорився з Білою Відлогою і розповів про тебе, сказавши, що ти людина. Тоді Біла Відлога мовила (не забувай, що ця кобра така ж стара, як самі Джунглі): «Так, давно я вже не бачила людини. Нехай вона прийде сюди та побачить дивовижні речі! За найменшу з них люди погодилися б віддати життя».

— Не інакше, як якась особлива дичина. І цей Отруйний Народ приховує від нас, де її можна знайти? Вкрай нелюб’язний народ.

— Ні, це не дичина. Це… це… не зможу пояснити тобі, що це.

— Тоді ми разом вирушимо туди. До того ж я ніколи не бачив Білої Відлоги і хочу поглянути на неї, як і на речі, які вона показувала тобі. Що, вона сама убила їх усіх?

— Їх не можна вбити: вони мертві. Вона каже, що є лише сторожем цих речей.

— А! То вона, як той вовк, який зарив у своєму барлогу м’ясо і стереже його. Ходімо туди швидше й подивимося.

Мауглі підплив до берега, покачався у траві, щоб швидше висохнути, і потім разом із Каа пішов до Холодної Балки — того залишеного людьми міста серед Джунглів, куди колись затягли його мавпи. Хлопець уже не відчував і найменшого страху перед Мавпячим Племенем — навпаки, мавпи самі страшенно боялися Мауглі. Вони тепер блукали серед Джунглів, і Холодна Балка стояла порожня і мовчазна, залита місячним світлом. Каа пробрався до напівзруйнованої княжої альтанки, яка стояла у центрі тераси, прослизнув крізь купу уламків і зник на сходах, які вели зсередини альтанки в глибину підземелля. Мауглі вимовив зміїне привітання: «Ми з вами однієї крові — ви і я» і поплазував за Каа. Так вони досить довго пробиралися вперед, рухаючись весь час униз. Після численних згинів і поворотів вони підповзли до місця, де корінь якогось гігантського дерева, що височіло над ними на десятки футів, зробив отвір у стіні, видавивши один великий камінь. Прослизнувши в цей отвір, друзі опинилися під широким склепінням, яке в деяких місцях було продірявлене корінням дерев, завдяки чому промені світла проникали сюди і слабо освітлювали велике приміщення.

— Надійне сховище, — сказав Мауглі, підвівся на ноги й озирнувся. Одне погано: занадто довга дорога, щоб приходити сюди щодня. Але хіба тут щось особливе?

— А я хіба ніщо? — почувся голос із глибини приміщення. І перед очима Мауглі почало рухатися і наближатися щось біле, доки нарешті хлопець розібрав серед темряви, що то була витягнута вгору передня частина тіла величезної кобри, яку хтось навряд чи коли бачив. Змія була не менше восьми футів у довжину, білизна її нагадувала колір старої слонової кістки. Навіть схожі на окуляри плями на відлозі вицвіли, стали жовтими. Очі її були червоними, як рубіни. Кобра здавалася незвичайною, дивною істотою.