Редьярд Кіплінґ: Мауглі

Сіонійські гори огортала тиха тепла ніч. Була вже сьома година вечора, коли Батько Вовк прокинувся після денного відпочинку. Піднявся, позіхнув, потягся спочатку передніми, потім задніми лапами, щоб відігнати від себе лінь і сон. Мати Вовчиця ще лежала, увіткнувши свій товстий сірий ніс між чотирма вовченятами, які кублилися й пищали. Місячне світло проходило крізь вузький отвір і освітлювало блідим промінням невелику печеру, в якій знайшла притулок вовча родина.

— Гр-р-р! — загарчав Батько Вовк. — Час виходити на полювання.

І він уже хотів вилізти зі свого лігвища, щоб спуститися з гори в долину, але раптом біля входу в печеру з’явилася невелика тінь із кудлатим хвостом. Тінь нерішуче зупинилася біля порогу печери і жалібно заскиглила:

— Хай буде щастя і мир в цьому домі, о пане над Вовками! Хай подарує доля удачу твоїм благородним діткам! Хай ростуть вони на славу Джунглів, хай будуть у них міцні, білі зуби! Але хай не забувають вони, що є на світі нещасні й голодні.

Це був шакал Табакі, пожирач недоїдків. Плем’я Вовків зневажає Табакі, тому що він волоцюга, який скрізь тиняється, намагаючись зробити кому-небудь підлість: то наплете різних дурниць, то стягне якесь лахміття чи старий шкіряний черевик, що його викинули в купу сміття за селом. Однак Вовки бояться Табакі, бо він частіше за інших мешканців Джунглів страждає на сказ. Сказившись, Табакі забуває всі свої колишні страхи і мчить Джунглями, кусаючи всіх підряд. Навіть сам Тигр поспішає сховатися, коли бачить маленького скаженого Табакі. Всі звірі дуже бояться сказу, бо це найбільше нещастя, яке може спіткати вільного мешканця Джунглів. Люди називають цю хворобу «страх води», але в Джунглях її називають сказом.

— Заходь у печеру й шукай, що хочеш, — непривітно сказав Батько Вовк, — але попереджаю, тут їжі у нас немає.

— О, для благородного Вовка немає їжі; а для такої нікчемної тварюки, як я, і стара обгризена кістка — справжнє свято. Хіба ті, хто належить до низького племені Гідур-Ліг (плем’я шакалів), можуть вибирати, що добре, а що ні?

Табакі прослизнув углиб печери, де витягнув із кутка напівобгризену кістку із залишками засохлого м’яса й одразу ж заходився коло неї.

— Дуже дякую за таке щедре частування! — гугнів Табакі, облизуючись. — О, які гарні у вас дітки! Які великі в них оченята!

Такі маленькі й уже такі тямущі! Так, недарма є приказка, що діти панів народжуються панами!

Розсипаючи всі ці лестощі, Табакі добре знав, що хвалити дітей у вічі — це дуже погано. Але він отримував велике задоволення, коли бачив, як хвилюються Батько Вовк і Мати Вовчиця — неприємними були для них солодкі слова Табакі.

Задоволений, що він таки зробив щось погане, Табакі на деякий час замовк. Але скоро він почав знову:

— А його Милість, Володар Шер-Хан, буде полювати у ваших краях, і до того ж уже скоро — найближчим часом. Так його Милість зласкавився сказати мені.

Шер-Хан, про якого говорив Табакі, — це тигр, що жив за 20 миль від печери біля річки Вайнганги.

— Він не має на це ніякого права! — не стримавшись, сказав Вовк. — За Законом Джунглів, не можна змінювати місце свого полювання, заздалегідь не попередивши сусідів. Він перелякає дичину на десятки миль навколо; а мені тепер доводиться шукати харчі за двох.

— Недарма мати назвала його Ленгрі (Кульгавий), — спокійніше зауважила Мати Вовчиця. — Від дня народження він кульгає на одну ногу і тому полює лише на домашню худобу. Він розсердив мешканців сіл уздовж річки Вайнганги, а тепер думає налаштувати проти Джунглів і наших поселян. Коли їм урветься терпець, вони вирішать позбутися розбійника, який перейде в якесь інше місце, а нам і нашим дітям доведеться відповідати за його свавілля і тікати від вогню, коли люди підпалять Джунглі. Отже й справді, є за що подякувати твоєму володарю, Шер-Хану!

— Що ж, може, переказати його милості ваші слова, вашу подяку? — солодкаво прогугнявив Табакі.

— Геть! Зараз же! Забирайся до свого володаря! — не стримався Батько Вовк. — Досить і тих капостей, які ти встиг накоїти цієї ночі.