Редьярд Кіплінґ: Мауглі

— Так, — сказав Мауглі, — всі у Джунглях бояться Багіри, всі, але тільки не Мауглі.

— Тебе я не беру до уваги, ти — дитинча людини, — ніжно сказала Багіра. — Але як я повернулася до своїх рідних Джунглів, так і ти повинен будеш врешті-решт піти до людей, тому що люди — твої брати. І ти повернешся до них, якщо тебе не вб’ють на Раді Зграї.

— Але чому і за що хтось надумає вбивати мене? — запитав хлопчик.

— Поглянь на мене, — відповіла Багіра. І Мауглі подивився їй просто у вічі. Не минуло й півхвилини, як пантера відвела погляд.

— Тепер знаєш, чому? — сказала Багіра, шорхаючи лапами по листю. — Навіть я не витримую твого погляду, а я народилася серед людей і люблю тебе, мій Маленький Братику. Ті, інші, ненавидять тебе, бо їхні очі не можуть зустрічатися з твоїми очима, бо ти розумніший, бо ти можеш витягати скалки з їхніх лап, а вони ні, бо ти — людина.

— А я ніколи не думав про це, — сумно сказав Мауглі й насупив свої густі чорні брови.

— Що говорить Закон Джунглів? Насамперед завдай удару, а вже потім розмовляй. Через твою безтурботність вони дізнаються, що ти людина. Але будь обережним. Адже Акела слабшає не щодня, а щогодини: кожне полювання забирає в нього частинку колишньої сили. І відчуває моє серце, що в ту хвилину, коли Акела схибить зі своїм ударом і випустить здобич, Зграя кинеться на нього, а потім і на тебе. Вони планують влаштувати святкове зібрання на Скелі Ради, і тоді… тоді пам’ятай, що… я з тобою, — багатозначно додала Багіра; вона вигнулася й стрибнула. — А поки тобі слід йти в долину до людей, до їхніх хатин, і принести від них Червону Квітку, яка росте лише там. З цією Квіткою ти станеш сильнішим за мене і Балу, і небагатьох твоїх вірних друзів у Зграї. Тож рушай по Червону Квітку.

Так Багіра називала вогонь, тому що жоден мешканець Джунглів не наважується називати вогонь його справжнім ім’ям. Кожен відчуває перед вогнем первісний страх і намагається не говорити про нього.

— Червона Квітка? — перепитав Мауглі. — Та, що росте вечорами всередині людських хатин? Добре, я назбираю трохи її пелюсток.

— Одразу видно, що це говорить людина, — гордо сказала пантера. — Пам’ятай, що вона розквітає і росте в невеликих горщиках. Схопи один такий горщик і швидко неси сюди. А потім зберігай квітку і турбуйся про неї, щоб вона росла і могла допомогти тобі, коли знадобиться.

— Добре! — сказав Мауглі. — Я зараз же вирушу по неї. Але спочатку скажи мені, Багіро, — і хлопчик обхопив руками м’яку шию пантери, — скажи мені, чи певна ти, що все це — витівки Шер-Хана?

— Присягаюся зламаними ґратами, які дали мені свободу, що я в цьому впевнена, мій Маленький Братику.

— Тоді я присягаюся буйволом, за якого куплено моє життя, що помщуся Шер-Хану за все, що він зробив. Скоро помщуся, — додав хлопчик і зник у глибині ущелини.

— Оце людина, справжня людина! — тихо промовила Багіра, лягаючи на своє місце. — О Шер-Хан, жодного разу ще не було в тебе такого нещасливого полювання, як те, що ти розпочав тоді, десять років тому, на маленьке Жабеня!

А Мауглі мчав лісом, і серце його швидко стукотіло в грудях. Він прибіг до рідної печери, коли вже спускався вечірній туман і впала роса. Хлопчик зупинився біля входу і поглянув униз, у долину. Його братів не було в печері. Там лежала одна Вовчиця-Мати, яка, почувши уривчасте, швидке дихання Мауглі, одразу здогадалася, що її дороге Жабеня чимось дуже схвильоване.

— Що з тобою, мій сину? — запитала вона.

— Дрібниці, нема про що й говорити, плітки кажанів про витівки Шер-Хана, — відповів той. — Я полюю сьогодні, Мамо, поруч із нивами, внизу, — додав Мауглі й зник у хащах, які оточували печеру.

Він попрямував одразу вниз, до річки, що шуміла в глибині долини. Раптом хлопчик зупинився: він почув багатоголосе виття. То Зграя полювала на оленя — він, переслідуваний, кричав, а потім різко повернув до річки. Мауглі почув гарчання звіра і роздратовані голоси молодих вовків:

— Акело! Акело! Сюди! Нехай вовк-одинак покаже нам свою силу! Не чіпайте, дайте місце ватажку Зграї! Нумо, Акело, хапай! Стрибай!

Схоже на те, що Акела стрибнув, але невдало, бо до Мауглі долинуло спочатку клацання зубів, а потім стогін вовка, якого, мабуть, олень підім’яв під себе й ударив передніми ногами.

Мауглі зрозумів: не варто чекати того, що станеться після невдалого нападу його друга й захисника Акели, і стрілою помчав униз, до людських поселень.

— Багіра казала правду, — важко дихаючи, прошепотів Мауглі й заліз у купу трави, яка була зібрана для худоби й лежала неподалік однієї з хатин. — Завтра буде вирішальний день — як для Акели, так і для мене.