Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— О, я, звісно, піду, — спокійно сказав Табакі. — А от і його милість, володар Шер-Хан; чуєте його голос, що лунає знизу, із хащ? Тож мені можна було й не передавати вам новину про прибуття Шер-Хана.

Батько Вовк почав прислухатися. Справді, з яру, де протікала невелика річка, було чути уривчасте нявчання роздратованого тигра. Скидалося на те, що від нього втекла здобич. Тигр у таких випадках зовсім не соромився розголосити про свою невдачу на всі околиці.

— Божевільний! — сказав Вовк. — Починати своє нічне полювання таким шумом! Невже він думає, що наші олені схожі на тих жирних буйволів, які пасуться на берегах річки Вайнганги?

— Тихо! Ні, це не на буйвола й не на оленя він полює зараз, — стривожено сказала Вовчиця. — Він полює на людину! — Нявчання змінилося на особливе гарчання, яке, здавалося, линуло звідусіль. Це той звук, що наводить жах на дроворубів і циган, яким трапляється ночувати просто неба. Цей звук змушує їх, переляканих, підхоплюватися з місця і мчати невідомо куди, часто в пащу тигра.

— Так воно й є… Полює на людину, — пробурмотів Батько Вовк, вишкіривши свої білі зуби.

— Негідник, хіба не вистачило для нього жаб у болоті, що він надумав поласувати людиною, та ще й на нашій землі!

Закон Джунглів нічого не забороняє, якщо на те немає певних підстав. Проте цей Закон забороняє кожному мешканцю Джунглів ловити та їсти людину. Є лише один виняток: Закон Джунглів дозволяє нападати на людину, щоб показати дітям, як треба полювати; але той, хто нападе на людину, не може робити це там, де зазвичай полює його плем’я. Адже після вбивства людини завжди з’являються серед Джунглів білі люди з рушницями на приручених слонах, а за ними — сотні темношкірих людей з гонгами, ракетами, смолоскипами. Від цієї навали страждають усі в Джунглях. Але звірі інакше тлумачать мудрий Закон. Вони говорять, що людина — найслабша і найбеззахисніша істота, тому мисливець, який поважає себе, не буде нападати на таку здобич. До того ж, додають звірі Джунглів, людожер скоро лисіє і втрачає зуби.

Гарчання стало чіткішим і раптом закінчилося шаленим ревом, яким супроводжується стрибок тигра на свою жертву. Але потім почулося відчайдушне виття, зовсім не схоже на сильний голос тигра.

— Мабуть, невдача, — сказала Вовчиця. — Що б це могло означати?

Батько Вовк зробив кілька кроків уперед, але раптом почув скажене виття Шер-Хана, який борсався десь у гущавині чагарника.

— Здається, в цього дурня вистачило розуму стрибнути на багаття дроворубів і обпекти лапи, — сказав, повернувшись до печери, Батько Вовк. — Я бачив Табакі біля нього.

У цю мить Вовчиця нашорошила вуха і прислухалася.

— Хтось піднімається до нас знизу, — стривожено сказала вона. — Треба бути напоготові.

Із чагарників почувся шелест, і Батько Вовк присів на задні лапи, готовий до стрибка. Він і стрибнув, але досить дивно: зробивши стрибок, звір тієї ж миті вирішив зупинитися і тому лише високо підскочив на одному місці.

— Людина, — пробурмотів Вовк. — Дитинча людини, погляньте!

Якраз навпроти Вовка стояв, тримаючись за гілку, темношкірий хлопчик, який ледве міг ходити. Зовсім голий малюк підійшов до Вовка. Він дивився йому в очі та посміхався.

— Це дитинча людини? — здивовано запитала Вовчиця. — Ось воно яке! А я ніколи ще не бачила людського малюка. Ану принеси його сюди.

Вовк звик переносити своїх дітей, підхоплюючи їх зубами. Якщо треба, вовк може взяти зубами яйце і не розчавити його. Тому, хоча щелепи Вовка міцно вхопили спину дитини, та не залишили на ній жодної подряпини. Принісши хлопчика в печеру, Вовк поклав його біля Матері, разом з її дітьми.

— Який він маленький! Зовсім голий, без шерсті! А який сміливий! — сказала з ніжністю Мати Вовчиця. Хлопчик розштовхав вовченят і підліз до її теплого боку. — Дивіться! Він смокче, як справжнє вовченя. Ач яке це людське дитинча! Навряд чи була коли-небудь на світі вовчиця, яка могла б похвалитися, що серед її малят є людина!

— Ні, таке трапляється. Я чув якось про таке, але це було не зараз і не в нашій Зграї, — зауважив Вовк Батько. — Ну ти диви, зовсім без шерсті. Одного дотику моєї лапи було б досить, щоб убити його, а він не боїться: у нього такі сміливі очі!

Раптом місячне сяйво, яке вільно потрапляло в печеру, зникло, і величезна голова тигра закрила весь отвір. Широкі плечі не давали йому змоги пролізти глибше. Звідкись ззаду чувся тихий голос Табакі: