Італійський народ - Італійські казки

— Ваша милосте, — каже, низько уклонившись. — Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?

Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:

— Королівська служба — це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?

— Чого ж дарма, пане начальнику, — сказав селянин.

— О, це вже інша розмова, — пом’якшав начальник варти. — Гаразд, нехай так: підемо до короля разом. Тільки пам’ятай: сокола ми удвох зловили. Згода?

— Авжеж, — сказав селянин. — Ходім до короля.

Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав:

— Хто піймав?

— Я… — затнувся селянин, — … і він теж.

— Так, і я теж, — підтвердив начальник варти.

— А хто все ж таки перший побачив мого сокола?

— Ну, перший побачив я, — сказав селянин. — Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.

— А чим же? — спитав король.

— Я хотів би одержати нагаями, — сказав селянин. — І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.

Король вельми здивувався такому бажанню. Проте королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.

Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли підтягти до ката, бо він аж падав зі страху.

Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.

— Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох, — звернувся король до селянина, — поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?

— Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили, — сказав селянин. — Я — тим, що дав йому себе обдурити, а він — тим, що зумів мене ошукати.

— Тобто як? — не зрозумів король.

І селянин розповів усе по правді.

— Певна річ, — сказав він наприкінці, — я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина — це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.

Король весело засміявся, а тоді сказав:

— Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непоганий буде посаг у твоїх дочок.

— Коли так, то побіжу та звеселю їх, — сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.

Жив колись у невеличкому італійському місті Грассано шляховик Маріо Коста. День у день він працював під пекучим сонцем, прокладаючи бруківку через село Ірсіна. А в неділю сідав на старенький велосипед і їхав високо в гори.

Та однієї неділі трапилося так, що ніч застала Маріо на вершечку гори. Назад їхати було небезпечно, і він вирішив заночувати у невеличкому гроті над малою річечкою Беліозо.

Смачно повечерявши окрайцем пахучого домашнього хліба і запивши хліб свіженькою водою, він ліг і вмить заснув міцним здоровим сном. Коли це десь над ранок його щось болісно смикнуло за чуба. Маріо прокинувся й провів рукою по голові там, де заболіло. Та враз його щось боляче вдарило малесеньким камінчиком у вухо, і хтось тонесенько захихотів:

— Хи-хи-хи! Хи-хи-хи!

Маріо миттю глянув туди, звідки чувся сміх. Перед ним у досвітній імлі майнув невеличкий червоний ковпачок. І знов ніде нічого… «Що за дивина?» — подумав собі Маріо і враз голосно чхнув.

— На здоров’я! — зовсім близько пропищав тонесенький голосок.

І тоді Маріо вже виразно побачив химерного чоловічка. Майже все його обличчя ховалося під червоним, як жар, ковпачком, на ногах у нього були маленькі дерев’яні пантофлики.

«Та це ж веселий Монакіккіо! — майнуло у Маріо в голові. — Виходить, недарма присягався старий Дженнаро, що на власні очі його бачив. А ми з хлопцями не вірили йому!»

Тим часом верткий, мов дзиґа, хитрий, мов лисиця, і невтомний Монакіккіо то жбурляв піском у вічі Маріо, то хлюпав на нього водою з річечки.