Італійський народ - Італійські казки

І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин. І мав цей селянин, скажу я вам, деякі дивні звички. Бувало, іде він на своїй нивці борозною за віслючком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос. Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка.

— Добре тобі, довговушенку, — казав, бувало, селянин. — Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?

Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить — сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах — о диво з див! — знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.

— Ого, та ти, бачу, не з простих, — сказав селянин. — Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить.

А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.

— О, про таку шапку ми чували, — промовив до себе селянин. — Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!

Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.

— Ну, любі дочки, — промовив селянин, — ось ваше придане.

І показав їм птаха.

— Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! — образилися дочки. — Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.

— Що ви там тямите! — відповів їм батько та й гукає дружині: — Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.

Доки дружина вкладала в торбу коржі, маслини й цибулю, селянин зняв із віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий — намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.

Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.

У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються — переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні — на одній сидів сокіл, а в другій була торба.

На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:

— А куди це ти й чого? — кричить.

— Я йду до короля, — відповів сміливо селянин.

— А що це в тебе на руці?

— Сокіл.

Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.

— Бачу, що сокіл, але чий? — присікувався він.

— Королів, — відказав селянин.

— Ах ти ж злодію! — визвірився начальник варти. — А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!

Вартові вхопили селянина й потягли праворуч туди, де стояла шибениця.

«Оце вже й кінець мені», — подумав селянин і каже:

— Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?

— Варто, стій! — гукнув тоді начальник. А до селянина: — То ти що, справді приніс сокола королю?

— А королю, кому ж би ще! — трохи повеселішав селянин.

— То давай його сюди, — сказав начальник варти, — і я сам віднесу королю.

— Е, ні, це я його знайшов! — відповів селянин.

— Он як, ти «знайшов»? — загорлав знову начальник варти. — Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!

Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю, — вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.