Клаус Гаґеруп - Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Привіт, Маркусе, — сказала Діана. — Що ти хотів мені розповісти?

Він не відповів.

— Мабуть, він написав вірш, — зашепотів Сіґмунд. — Маркус їх часто пише, як лишається на самоті.

Сіґмунд іще не хотів відступатися, сподіваючись до останнього, що Маркус всього-на-всього змінив тактику.

— Я також пишу, — сказала Діана. — І дуже люблю поезію.

— Я не написав ніякого вірша, — промимрив Маркус.

— То, може, ти пишеш роман? — не вгавав Сіґмунд, що починав уже добряче непокоїтися.

Маркус поволі підвівся на рівні. Він потупив очі в підлогу й так міцно стиснув у руці той папір, що пальці в нього просто побіліли.

— Це лист.

Він промовив ті слова тихо й нерозбірливо. Потім ковтнув слину й почервонів. Він був сором’язливий, наляканий і поводився надзвичайно природно.

— Як приємно отримувати листи, — відповіла Діана.

Вона промовила ті слова приязно, але в її голосі вже чулося нетерпіння. Щоправда, вона дуже любила дітей, особливо в присутності фотографів. Коли фотографів не було, діти їй швидко набридали.

— Цей лист не мені, — сказав Маркус. — Він тобі.

Діана засяяла.

— Від твого батька?

— Ні. Від мене.

Діана, можливо, була й не найкращою в світі лицедійкою, та в кожнім разі їй пощастило приховати своє розчарування, і захоплення в її голосі видалося майже справжнім.

— Ти написав мені листа? Як мило з твого боку, Маркусе.

Вона простягнула до нього руку, але Маркус сказав:

— Я хотів би прочитати його тобі сам.

— Мабуть, я піду прогуляюся, — мовив Сіґмунд і рушив до дверей.

Його план зірвався.

— Не йди, — попросив Маркус. — Я хочу, щоб і ти його послухав.

Сіґмунд уже від порога обернувся.

— Не бажаєте келих шампанського, панно Мортенсен? — спитав він.

Діана похитала головою. Вона не зводила очей з Маркуса, що стояв перед нею, втупившися в підлогу.

— Читай же, — мовила вона. — Я не кусаюся.

— Хе-хе, — якось награно прохрипів Сіґмунд.

Маркус почав читати. Дуже повільно, дуже тихо й дуже виразно. Він читав для Діани і для Сіґмунда, але найбільше він читав для самого себе.

Люба Діано Мортенсен!

Це мене звати Маркус. Маркус Сімонсен.

Це я писав усі листи. І все в них — суцільна брехня. Тато не мільйонер, тож і я не син мільйонера. Мене всі дражнять Мавпусом, бо я нечуваний страхополох. Я боюся всього на світі. Єдине, що мені гарно дається, так це кимось прикидатися. То мені завиграшки, але я не знаю, чи все має даватися завиграшки. Я хотів би спробувати чогось складнішого, але найскладніше для мене — бути Маркусом. Мені жаль, що я тобі брехав, одначе мені не дуже й жаль. Бо якби я не брехав, то, мабуть, так і не допетрав би, що насправді я й не хочу брехати. Зараз мені більш нічого писати. Вибач.

Щиро тебе вітаю

Він якось заціпеніло вклонився Діані й віддав їй листа. Потім одвернувся, пішов до вікна й задивився надвір.

Сіґмунд сидів на ліжку й промацував подушку, вдаючи, ніби його тут немає. Діана з листом у руці стояла посеред кімнати.

Маркус знав, що тепер може статися що завгодно. Вона може спалахнути гнівом, посміятися з нього або ж просто піти геть. То не мало ніякого значення. Все кануло в безвість. Діана Мортенсен. Маркус молодший. Нічого того насправді й не було. То просто було кіно. Але тепер кіно скінчилося. Він відчув якесь спустошливе полегшення. То була реальність. Він стояв ось тутечки, біля вікна, й дивився на зірки. То була дійсність. До нього долинула її хода.

— Маркусе.

По голосу годі було збагнути, гнівалася вона чи ні. Та то й не мало ніякого значення.

— Он Сіріус, — сказав він.

— Що?

Її голос був слабенький, мов легіт вітру. Легіт вітру перед гримучою бурею.

— Сіріус того часу, що минув вісім років тому. Саме за стільки часу його світло дістається землі. Як би мені хотілося опинитися зараз там.

— Де?

Чи й справді в неї був такий тихий голос, чи просто вона була десь дуже далеко?

— На Сіріусі, — відповів Сіґмунд. — У часі, що був вісім років тому.

Вона поклала одну руку йому на плече. Потім здавила його. Він повернув голову й глянув їй у вічі. І тоді сталося те, чого він найменше очікував. Діана Мортенсен зайшлася плачем. Її тіло здригалося. Вона кусала губи, а сльози струмками текли в неї по щоках і малювали чорні смуги на блідому обличчі. Вона плакала мов дитина — раз по раз схлипувала й намагалася витерти нестримні сльози невеличкою рожевою хустинкою, що тут же вкривалася червоними, чорними та жовтуватими плямами від усіх фарб, які виявилися на її виду. Вона відпустила його плече й піднесла обидві руки до очей, а коли схилила голову, то він побачив, що коріння її волосся було не золотистого, а піщаного кольору. Він хотів було погладити її по голові, але не наважився. У свої тринадцять років він поняття не мав, як утішати безталанних кінозірок.