Клаус Гаґеруп: Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Він справді так написав? — спитав Монс трохи впалим голосом.

— Атож, але я мушу зізнатися ще в одному.

— В чому?

— Він про вас трішки й прибрехав.

Хропіння, що долинало з ліжка, стало просто нестерпне.

— Прибрехав?

— Так. Він написав, що то ви розтлумачили нам, як несправедливо з нею обійшлися.

— Він так написав? Але навіщо?..

— Я не певен, пане Сімонсене, але, мабуть, тому, що він занадто скромний. Він, так би мовити, добровільно занизив свої заслуги.

— Атож, — згодився Монс геть упалим голосом, а в очах у нього закрутилися сльози. — Маркус завжди був скромнягою. Ага, то он чого вона так зраділа, як побачила мене.

— Напевно.

— Я не хочу позбавляти Маркуса його заслуг, — мовив Монс. — Ми повинні розказати їй усю правду.

— Ви схожі на свого сина, — зворушеним тоном сказав Сіґмунд. — Такий самий скромняга, як і він.

— Ти так думаєш? — спитав Монс.

— Ага.

— Я зійду вниз і зараз же все їй розповім.

— Не треба, пане Сімонсене. Я сам усе їй розповім!

— Тобі справді цього хочеться?

— Справді, — спокійно відповів Сіґмунд. — Це найменше, що я можу зробити.

— Ну, тоді я, мабуть, піду спати, — з полегкістю мовив Монс.

— А йдіть. Але, будь ласка, не грюкайте дверима, щоб не збудити Маркуса.

— Гаразд. Він чудовий хлопець, правда ж, Сіґмунде?

— Ще б пак, пане Сімонсене. Найкращий у світі!

Монс навшпиньки вийшов із кімнати.

— Тепер можеш вилазити, — сказав Сіґмунд. — Батька відбули.

Маркус підхопився з ліжка й заковиляв по кімнаті. Він розтулив рота, наміряючись щось сказати, та потім передумав і дістав із міні-бару кока-колу. Зробивши великий ковток, відсторонив од себе пляшку й подивився на Сіґмунда.

— Ти… ти., як ти так зумів?

— Просто треба бути Сіґмундом, — відповів товариш.

— І що нам робити тепер?

— Тепер я піду й приведу Діану.

Маркус впустив пляшку додолу.

— Але… але… може, не треба…

— Не панікуй, — сказав Сіґмунд. — Слухай-но сюди.

Маркус сидів перед люстром у готельному номері й вивчав своє обличчя. На ньому була привітна усмішка. Як у Маркуса молодшого. В знавця доброго тону й гарних манер. Потім він насупив брови. Як особистий охоронець. Той, хто вмів зводити рахунки з набридливими фотографами. Він сидів зовсім непорушно й не зводив із себе очей. Ось він сам. Маркус Сімонсен. Тринадцять років. Той, хто знав, як не бути Маркусом Сімонсеном. Він знов придивився до свого відображення в люстрі. Найзвичайнісіньке обличчя. Не радісне, не сумне, навіть не перелякане. Хіба що трішки запитливе. Здавалось, воно хотіло з ним познайомитися. Він кивнув люстрові головою. Мимохіть усміхнувся. Кивнув ще раз. Відображення розтулило рот, і він почув свій шепіт:

— Не йди від мене.

Він ліг на ліжко, втупив очі в стелю й намагався зібратися з думками. Типова ситуація. Зазвичай він напружувався, щоб не думати, та тільки, бувало, за те брався, в нього нічого не виходило. Він схопився з ліжка й заходився проходжуватися по кімнаті. Як вони й домовлялися, на ньому був спортивний костюм. Він перепробував то одну ходу, то другу, та жодна не виходила природною. Скільки часу минуло, відколи Сіґмунд пішов? П’ять хвилин чи півгодини? Він не мав і гадки. Зупинившися перед люстром, він схопив гребінець і почав причісувати чуприну. Скільки зачісок є на світі? Мільйон? Відображення не зводило з нього невеселого погляду. Він подивився самому собі у вічі й задумався. Аж тут він знайшов слово, яке шукав відтоді, як Сіґмунд вийшов із номера:

— Ні!

— А ось і ми, хоч трохи й затрималися, — сказав Сіґмунд, відчиняючи двері й пропускаючи першою Діану Мортенсен.

Маркус нічого не відповів. Схилившися до люстра, він сидів у своєму звичному вбранні: трохи завеликих штанях, зеленій сорочці та червоних шкарпетках. Перед ним білів аркуш паперу, а біля того аркуша лежала кулькова ручка.

— До тебе гості, — якось невпевнено мовив Сіґмунд.

Усе складалось якось не так. Він сказав Діані, що в Маркуса є до неї поважна розмова, а Маркус, згідно зі складеним планом, мав одягнути спортивний костюм і прийняти її в дуже розкутому настрої, виносячи з міні-бару на таці келих шампанського. Він повинен був розказати, що старшому, на жаль, довелося зненацька від’їхати. Захворів один із його товаришів альпіністів, і йому треба було шукати заміну. Через два дні вони поїдуть до Непалу, і він, на жаль, повернеться десь аж у листопаді. Маркус молодший і його добрий приятель Сіґмунд лишаються вдома. Молодший звик до самоти, і старший дуже зрадів би, якби Діана знайшла можливість наступного ранку показати хлопцям пам’ятні місця Гортена. Такий план придумав Сіґмунд, і Маркус згодився з ним, як мовиться, без гніву й пристрасті. Одначе тепер Маркус сам щось вигадав. Він ще дужче втягнув голову в плечі й не відводив очей від паперу.