Клаус Гаґеруп: Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Дякую, що приїхав, — стиха мовила вона.

Він механічно взяв її руку в свою.

— Я — Маркусів батько, — прогугнявив він.

— Ну от ми й зустрілися, — лагідно мовила Діана.

— Авжеж, хе-хе, — видушив із себе Монс.

Потім він відпустив її руку й у супроводі свого сина метнувся до східців.

Сіґмунд лишився стояти біля Діани.

— Маркусів батько не з дуже балакучих, — пояснив він їй.

Здавалося, що Діана його не чула. Її погляд блукав по порожніх східцях.

— Я теж не з дуже балакучих, — сказав Сіґмунд.

Тепер Діана його помітила.

— Що ти сказав?

— Щ-що я… якби я… ти можеш дати мені свій автограф?

Монс зайшов до хлопців у номер. Він був неабияк схвильований і трохи спантеличений. Те саме діялося з Маркусом. Сіґмунд же навпаки — все тримав на контролі. У нього в записнику лежав Діанин автограф, до того ж він був дуже задоволений вечерею. Монса терзало відчуття того, що все крутилося навкруг його особи, але він не міг збагнути, чому саме.

— Я вимагаю пояснення! — роздратовано вигукнув він.

— І ви їх, пане Сімонсене, отримаєте, — пообіцяв Сіґмунд. — Мені здається, ви маєте на те законне право.

— Тобі здається? — трохи спокійніше перепитав Монс.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Як бачите.

Маркус прикусив губу й розпачливо заморгав товаришеві. Якщо він розляпає Монсові про Маркуса старшого та Маркуса молодшого, то цю кімнату, напевно, рознесе від вибуху.

— В тебе болять очі, Маркусе? — спитав Монс.

— Що? Та ні. Просто я… — Він подивився на годинник. — Просто я трохи стомився. — І він прикрив однією рукою рота, вдаючи, що позіхає. — Авжеж, пора лягати в ліжко. Сьогодні був тяжкий день. Охо-хо, як я стомився. Добраніч, тату.

Все було марно. Монс сів на стілець, а Сіґмунд вийняв із міні-бару пляшку кока-коли.

— Прошу, пане Сімонсене. Вам треба трішки підкріпитися.

— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав Монс.

— Ну й пийте, а я лягаю спати, — промимрив Маркус.

Він став роздягатися і, поки Сіґмунд розповідав, перебрався в піжаму, вклався в ліжко й натягнув на голову ковдру. Він прикинувся, що моментально провалився в сон, хоч насправді чув кожнісіньке слово.

Сіґмунд мав силу-силенну талантів. Маркус давно знав, що з нього, очевидно, вийде блискучий астрофізик або тямущий рекламіст. Тепер же він демонстрував свої дипломатичні здібності. Вони теж були неабиякі. Коли Монс, сидячи на стільці, відкорковував пляшку пива, в повітрі пахло смаленим, а коли Сіґмунд закінчив говорити, в кімнаті запанувала дружня й доброзичлива атмосфера. Та де там, майже весела. Той геніальний посередник знав достеменно, на чому треба наголосити, а про що не варто й згадувати.

Він розповів Монсові, як несправедливо обійшлися з Діаною Мортенсен, внаслідок чого вона стала жертвою судового позову, — їй було відмовлено в компенсації за знімки оголених грудей. Він розповів про клуб «Допоможи Діані», про листи, які вони писали, і про те, як вона зраділа їм і як захотіла зустрітися з Маркусом, прибувши до Норвегії.

— Листи підписував Маркус, — сказав Сіґмунд. — Я не люблю висовуватися. Вірте мені, пане Сімонсене, чи не вірте, але я люблю триматися в тіні.

Монс відкоркував другу пляшку пива, кивнув і сказав:

— Я теж.

З ліжка долинало гучне хропіння.

— Заснув, — сказав Сіґмунд. — Ну й нехай, він того заслужив. У вас хоробрий син, пане Сімонсене.

Монс кивнув.

— Так, він удався в свою матір. Кажи далі, Сіґмунде.

І Сіґмунд казав далі. Настав час зізнань. Він розказав, звідки вони дізналися, що Ребекка Джонс упаде з хмародряпа, але нізащо в світі не згодилися б на те, щоб Монс платив за обід. Та й побилися об заклад вони жартома, — «такі собі хлоп’ячі вибрики», як обмовився Сіґмунд. Йому саме з дому надіслали грошей і дали чітку вказівку витратити їх на розкішний обід для Монса й Маркуса. Він вийняв гаманця й показав гроші.

— Не вигадуй, — сердито сказав Монс. — Ти — мій гість.

Сіґмунд зітхнув.

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Як на мене, то сперечатися нема потреби.

— Отож-то, — вдоволено мовив Монс. — Розказуй далі! Що ви писали про мене?

Хропіння на ліжку стало ще гучніше.

— Писав Маркус, — відповів Сіґмунд.

— І що ж він писав?

Під ковдрою запала мертва тиша, одначе боятися було нічого. Настала мить брехні.

— Просто він розповів їй про свою любов до вас.

— Та невже?

Ковдра заходила то вгору, то вниз. Маркус дихав, мов ковальський міх.

— Атож, він написав, що ви найкращий у світі батько. Що ви чесний, щедрий і ненавидите несправедливість.