Клаус Гаґеруп - Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Я знаю, скільки важить тенісний м’яч, — промимрив він.

— Я знала, що ти маєш почуття гумору, — сказала Діана й засміялася.

Усі навкруг і собі вибухнули сміхом. Усі, крім Монса, Сіґмунда і його самого. Проте сміх той був не зловтішний, а приємний і доброзичливий, так би мовити, сміх-вітання. Або ж сміх-запитання: «Он як, то ти товаришуєш із Діаною?» Наступної миті навкруг нього вже скупчилися незнайомі радісні люди, яким дуже кортіло привітатися з хлопцем, про якого Діана так багато чула. Фотографи заходилися запевняти його, що вони не збиралися докучати Діані, — їх сюди запросили. Хтось із відвідувачів ресторану, всміхаючися, сказав, що інколи буває корисно діставати по шапці, але всі одностайно назвали такий спосіб знайомства потішним: мовляв, він їх усіх просто заткнув за пояс. Діана весь час тримала його за руку й усміхалася до нього, ніби була страшенно рада його бачити. Літній чоловік, який, очевидно, і влаштував оцю вечірку, спитав, чи не хоче хлопець сісти разом із ними, але Маркус відповів, що він прийшов із батьком. Як тільки він те сказав, Діанині очі округлилися ще більше.

— Твій батько тут? — спитала вона пошепки.

Він кивнув.

— Атож, он він сидить.

Вона подивилася проз нього в бік столика, за яким, утупивши очі в свою тарілку, завмер зашарілий і розгублений Монс. Сіґмунд сидів поруч. Він мовби прикипів до Діани очима, а коли вона обвела їх поглядом, то сталося те, чого Маркус ніколи раніше за ним не помічав, — товариш почервонів.

— Як ти гадаєш, твій батько не захоче пересісти до нашого столика? — спитала Діана.

Маркус похитав головою й промимрив:

— Ні. Він… він боїться… фотографів.

Діана кивнула.

— Розумію. А може, він хоче, щоб я підійшла привітатися?

— Ні, — швидко відповів Маркус. — Краще його не турбувати.

Діана усе ще дивилася на Монса. Він звів на неї погляд і зустрівся з нею очима. Вона мимохіть усміхнулася. Він умент схилив голову, схопив ножа й виделку та й ну шкрябати по тарілці, а коли виявилося, що вона порожня, відсунув її від себе разом із ножем і виделкою, відвернувся й задивився у вікно. В нього навіть потилиця була червона.

— Я розумію, що він не хоче зараз зі мною зустрічатися, — зашепотіла Діана. — Передаси йому від мене вітання?

Маркус кивнув.

— Де ви поселилися?

— Ми живемо в цьому готелі, — відповів Маркус. — Тато грає на даху в гольф.

— Тоді до зустрічі, — сказала Діана.

— Бувай, — відповів Маркус.

До столика він підійшов водночас із офіціантом, який приніс їжу.

— Хай тобі грець! Що це ти таке учворив? — хрипко зашепотів Монс.

— Я привітався з Діаною Мортенсен, — відповів Маркус і запхнув у рота шматочок лосося.

Виявилось, що риба досить смачна.

— Але… але… хіба ти з нею знайомий?

— Трохи, — відповів Маркус. — Я написав їй листа й попросив автографа. Вона відповіла, а тоді ми написали одне одному кілька листів.

— Ти цього не розповідав, — сказав Монс і підняв келих.

— Атож, — спокійно мовив Сіґмунд. — Є ще дещо, чого ви, пане Сімонсене, не знаєте. Зараз вона, напевно, захоче випити за ваше здоров’я.

Монс здригнувся, ніби його вжалила оса.

— Що це ти верзеш?

— Вона підняла свій келих і дивиться на вас. Либонь, хоче сказати вам «будьмо!».

— Чого це ні сіло ні впало вона хоче сказати мені «будьмо!»?

— Та, мабуть, ви їй подобаєтеся.

Монс крадькома зиркнув у бік Діани. Вона всміхнулася йому, і він стримано всміхнувся їй у відповідь. Кивнувши головою, вона підняла келих.

— Ви повинні з нею випити, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Інакше вас сприймуть за нечему.

Монс підняв келих і простягнув його назустріч Діані. Щоправда, те можна було сприйняти і як відгук на «будьмо!», і як мимовільний жест. Діана сприйняла то як відгук на «будьмо!» Її усмішка засяяла ще променистіше. Вона ледь пригубила вина і, на превеликий Монсів подив, підморгнула йому. Він ковтнув зі свого келиха, похлинувся й закашлявся, силкуючися притлумити кашель. Одначе його було чути на весь ресторан.

— Нічого не розумію, — промимрив він. — Анічогісінько. Ти писав їй про мене, Маркусе?

— Зовсім трішечки, — відповів Маркус і з’їв ще одного шматочка лосося.

Риба вже не видавалася йому такою смачною, як раніше.

За вечерею Монс намагався вивідати, про що Маркус і Діана писали одне одному. Маркус щосили ухилявся від прямої відповіді, а Монс у свою чергу також не дуже зосереджувався на його відповідях. Він без угаву зиркав на Діану й щоразу зустрічався з нею поглядом. Коли вони впорали вечерю, спітнів не лише Маркус, — Монсові теж не завадило було б стати під душ. Вони розплатилися й підвелися з-за столу. Діана й собі підвелася. Напевно, щоб сходити в туалет. Коли вони вийшли в хол, вона вже їх там чекала. На якусь мить здалося, ніби Монс хотів вернутися в ресторан, але чогось передумав і пішов далі. Вона подала йому руку.