Клаус Гаґеруп: Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Обоє подивилися на Сіґмунда.

— Хто? — спитала Метте Мортенсен.

— Ну… — схвильовано почав Сіґмунд. — Та всі вони.

Він розпачливо шукав правильних слів.

— Я маю на увазі… маю на увазі… того суддю, що не захотів тобі виплатити компенсації за знімки і все таке.

Метте засміялася.

— Воно то так, але ж істина була на його боці. Усю ту бучу здійняв мій агент.

— Навіщо?

— Він думав, що то піде на користь моїй кар’єрі.

Оттепер уже Сіґмунд вдовольнився. Тихенько підвівшися з ліжка, він подався до дверей.

— Спущуся в хол, а тоді… пограю в гольф, — сказав він.

Коли Сіґмунд пішов, у Маркуса раптом похололо в душі, та як тільки він глянув на Метте, то побачив, що вона хвилювалася так само, як і він.

— Ти ж цього нікому не розказуй, — попросила вoнa.

Він кивнув.

— І твій товариш нехай не розказує.

— Гаразд. Моє слово для нього закон.

Вона засміялася.

— Хтозна, чи це добре.

— Добре, але він як ніхто вміє тримати таємниці. Коли ти вертаєшся назад?

— Я нікуди не їду. Зараз зійду вниз і дам інтерв’ю. Отам я й оголошу, що більше не зніматимуся в кіно, бо мене до краю стомила вся та суєта.

— Чи ж вони тобі повірять?

— А хай як хочуть.

Він на мить замислився.

— Ді… Метте.

— Так.

— Я подумав, чи не могла б ти…

— Що?

— Чи не могла б ти попросити тих фотографів не давати моїх знімків у газети.

— Чого це?

— Не знаю. Мені якось дуже незручно.

— Я попрошу, — сказала Метте.

— А якщо вони відмовляться?

— Тоді я не дам їм інтерв’ю.

Маркус полегшено зітхнув.

— Я тобі страшенно вдячний.

Запала недовга мовчанка. Ніхто з них не знав, що казати. Обоє одне одному всміхалися.

— Що ти тепер робитимеш? — стиха спитав Маркус..

— Працюватиму в батьковій крамничці. Уявляєш таке дурненьке дівча, як я, в крамничці?

Обоє засміялися.

— А ти що робитимеш?

— А я ходитиму в загальноосвітню школу для підлітків, — відповів Маркус, відчиняючи перед нею двері.

То було однієї вересневої суботи. Надворі вже рано почало смеркатися. Перший місяць у школі для підлітків виявився не настільки страшним, як Маркус боявся. Кілька хлопців ще й досі його дражнили, бо ж прізвисько перейшло за ним із початкової школи. Одначе він і сам не приховував, як його там називали.

— Отже, тебе звати Маркус Сімонсен, — сказав учитель.

— Так, але зазвичай мене називають Мавпусом.

Клас засміявся, але так собі — немов знічев’я. Нелегко було дражнити того, хто не приховує свого прізвиська.

— А ще я червонію, — сказав він. — Крім того, дуже часто.

Класом знов гойднувся сміх, але тільки де-не-де, а тоді й зовсім ущух.

Маркус та Сіґмунд опинилися в одному класі й далі подовгу прогулювалися сюди й туди шкільним подвір’ям, заглиблюючися в чудернацькі розмови.

— Уява, — казав, бувало, Маркус, — це не те, що в тебе на думці. Це те, що ти відчуваєш.

— Не можна відчувати того, що уявляєш, Маркусе…

— Я Мавпус.

— Гаразд, Мавпусе. Перш ніж щось відчуєш, треба подумати.

— Ні, не треба. Перш ніж думати, треба щось відчувати.

— То неможливо. Ти, скажімо, не зможеш відчути того, що світлу Сіріуса вже понад вісім років, поки про це не подумаєш.

— Не можна подумати про світло, перш ніж його відчуєш.

Так вони не раз і не два заплутувалися в суперечках і ніколи не могли порозумітися. Ніхто до пуття не знав, чому Маркус та Сіґмунд товаришували, але нікому й на гадку не спадало тим перейматися.

— Хіба обов’язково треба весь час усе розуміти? — казав Маркус, і Сіґмунд, бувало, з ним погоджувався.

Еллен Кристина була закохана в Сіґмунда, а той у свою чергу був закоханий у Еллен Кристину. Якось Маркус та Муна цілувалися перед баром, куди заходили перекусити одного серпневого вечора. Обоє зробилися червоні, як варені раки. Усе було прекрасно, та коли вона спитала, чи не навчив би він її танцювати «маркушак», він відповів, що насправді танцювати не вміє. Того разу він просто прикидався. Їй страшенно сподобалася його відповідь, і вона сказала, що добре було б, якби всі хлопці були такими скромними, як він. Одначе таких, як він, ніде не було. І Маркус загалом із нею погодився. Такого, як він, ще треба було пошукати.

Того ранку він сидів у своїй кімнаті й писав листа Робертові де Ніро. Власне кажучи, писав не він. Писала юна норвезька актриса Марікка Сімонсен. Норвезькою мовою. Таким чином він міг не думати. Потім можна буде листа перекласти. «Дуже добре з мінусом» за останню контрольну з англійської свідчило про те, що переклад у нього вийде.