Ульф Старк - Диваки і зануди

От і все. Я глянула на себе в дзеркало і ледве впізнала. Ще б пак! Я ж звикла бачити там хлопця — єхидного прихильника важкого року, яким я стала.

І ось я знов вирядилася, але вже дівчиною. І мене чи не так само лякала ця дівчина з помитими косами, з вдаваною усмішкою та підмальованими очима, що дивилася з дзеркала — фантастична краля, яких повно в маминих щотижневих журналах.

Потім я ще мусила заспокоювати маму та Інґве. Вони від хвилювання місця не могли нагріти, коли я не прийшла додому ночувати. І захвилювалися ще більше, коли я розповіла їм, що ночувала в занедбаній шопі разом із хлопцем на ім’я Ісак.

Усе це забрало чимало часу.

Коли я заїхала на шкільне подвір’я, петляючи між ненажерливими качками, і прилаштовувала велосипед переднім колесом на стояку, всі вже давно були в класі.

Тихо, обережно я відчинила двері.

Плиска нічого не помітила. Вона стояла спиною до дверей.

Біля дошки була Анна. У лівій руці вона тримала банку з-під яблучного пюре чи брусничного варення, де копошилися паличники. На чорній дошці великими друкованими літерами було написано «ПАЛИЧНИК». Виходить, я з’явилася в той момент, як вона розповідала про своїх улюблених хатніх комашок!

Анна й далі говорила своїм писклявим голосом. Їй було дуже незручно в одній руці тримати важку банку, а другою гортати шпаргалки, де вона собі занотувала, що треба казати. Анна нічого не помічала.

Я не знала, що мені робити. Може, просто піти й мовчки сісти на своє (цебто Симонове) місце? Чи кашлянути, щоб Плиска обернулася? Чи просто почекати, поки хто-небудь змусить вчительку звернути на мене увагу? Мені важко було щось вирішити.

Я глянула на Ісака. Він повів бровою, даючи мені знати, що впізнав. Усі решта були спантеличені.

— Деякі паличники, — читала Анна далі зі своїх шпаргалок, — або, як їх ще називають, примарові чи листотіли, можуть бути великі завдовжки. Хоч мої набагато менші. Деякі схожі на сухі бадилинки, деякі — на переламані палиці, а їхні довгі лапи нагадують тоненькі гілочки. Маскування захищає їх від комахоїдних тварин. Для надійнішого захисту в багатьох із них є залози, що виділяють гірку рідину…

Очевидно, істоти в банці теж вдавали із себе не тих, ким були насправді!

Я помітила, як у Плиски затремтіла спина, коли вона уявила, що ті павутиноподібні паличники можуть будь-якої миті забризкати все довкола гіркою смердючою рідиною.

Я стиха кашлянула.

Плиска обернулася і зацікавлено обвела мене поглядом.

— Що таке? — спитала вона.

— Це я, — відповіла я. — Всього-на-всього я.

Вона вп’яла в мене очі, ніби я була тим паличником, якого тяжко розгледіти поміж гілля і стовбурів дерев. І тут її очі за скельцями окулярів зблиснули. Вона мене впізнала!

— Симон! — зойкнула вчителька.

— Так, — відповіла я. — Точніше, Симона.

— Що? — скрикнула вона.

— Симона, — повторила я. — Я не хлопець. Я дівчина.

Плиска, здається, аж розгубилася. Її обличчя поволі-поволі почервоніло. Ніхто в класі не знав, що й думати. Усі якось невпевнено всміхалися. Напевно, вважали це якоюсь новою витівкою, провокацією чи жартом.

— Мабуть, досить, — сказала вона, мовби хотіла поставити на цьому крапку. — Годі жартувати. Зрозуміло?

Очевидно, їй усе це набридло.

— А я не жартую, — сказала я. — Мені шкода, але це правда.

— Зараз же йди додому, перевдягнись у свій звичайний одяг і змий зі свого лиця всю ту машкару! Я вже стомилася від твоїх безкінечних витівок. Чуєш, Симоне?

Вона зблідла ще більше, обличчя стало хворобливо-жовте, а голос зірвався.

— Симоно, — поправила я.

Анна вийняла з банки свого паличника й посадила його собі на долоню. Той помаленьку подибав по рукаву її сукні.

— Розказувати далі? — спитала Анна.

— Ні! — крикнула Плиска.

Анна не звикла, щоб на неї кричали. Вона здригнулася так, що її улюблений паличник не втримався на лапках і, пролетівши трохи в повітрі, де висіла напруга різних почуттів, опустився Мурашці на лікоть. Мурашка до цього навряд чи була готова. Вона так само, як і всі, з роззявленим ротом стежила за тим, що відбувалося між Плискою і мною. Звичайно, Мурашка здригнулась, як і Анна, а тоді закричала, і поки вона кричала, паличник пролетів над партами й сів Плисці на хитромудру зачіску.

Плиска навіть не скрикнула. Їй мовби відібрало мову. Паличник, що сидів у неї на голові, звісивши тоненькі лапки з кучми кіс, був схожий на вельми оригінальну приколку. Певна річ, він будь-якої миті міг випустити зі своїх захисних залоз смердючу рідину. Плисці здавалося, що то був не паличник, а скорпіон.