Я прокинулася, коли у вікно світив місяць, а над ліжком схилився дідусь, і його лисина теж блищала, як місяць. Не знаю, доторкався він до мене чи ні. Мабуть, я прокинулася від того, що він просто сидів і дивився на моє обличчя.
Тільки-но я розплющила очі, дідусь поклав свою велику долоню на мою руку.
— Я просто хотів тут трішки посидіти, — сказав він. — Перш ніж іти спати.
Я кивнула головою. Усе було так, як у дитинстві, коли я хворіла на кір і ніхто не знав, що зі мною буде. Тоді дідусь так само сидів біля мене на ліжку й тримав за руку. Але тепер я почувала себе непогано. Власне, мені давно не було так добре.
— Тобі вже краще? — спитав дідусь.
Він мовби прочитав мої думки.
— Гмм, — мовила я.
А потім я крізь сміх розповіла йому все, що сталося від часу нашої останньої з ним нічної розмови. У темряві було легко говорити. Ніщо не заважало. Я розповіла про качок, про вечірку в Катті, про те, як я витримала в озері герць із холодом та хвилями, про Ісака, Криївку і про Плиску, що не повірила мені, почувши моє зізнання. Дідусева рука, що лежала на моїй, здавалася тяжкою, як нагрітий на сонці камінь, а заразом і легкою, ніби вона все ще водила смичком по струнах на потрощеній віолончелі.
— Виходить, демонята на якийсь час дали тобі спокій, — сказав він. — Либонь, без них ти відчуватимеш порожнечу. Хоч, може, це не так і важливо. Буває, коли неприємності минають, за ними починаєш тужити. Еге ж, дивно?
Дідусь зітхнув.
І я відчула, що він чогось недоговорював.
— Атож, — мовила я.
Потім запала мовчанка. Кільрой сопів, цокали годинники.
— Ну, а тепер, зозуленько, піду я, мабуть, спати, — сказав він.
Але нікуди він не пішов.
Та ще й просунув свою долоню в мою, щоб здавалося, ніби то я його не відпускала.
— А пам’ятаєш… — почав він.
І ми разом заходилися згадувати то се, то те, не помічаючи, як збігав час. На мене, ніби в дитинстві, війнуло прохолодою лісів, де росла чорниця й малина, де витикали з трави свої голови гадюки, яких ніхто не боявся, хоч вони й крутили ними. Я пам’ятала, як ми відразу висихали після дощу чи плавання під гарячим сонцем. Наші спогади мерехтіли серед ночі, як сонячні прогалинки.
— Тату, може, вже підеш спати? — крикнула мама з другого поверху.
— Зараз піду, — відгукнувся дідусь.
Але не пішов.
Він лишився сидіти.
— Знаєш що, сонечко, — сказав він повагом. — На завтра я запросив деяких приятелів. Хочу, так би мовити, попрощатися, розумієш? Я відчуваю, що вже пора.
Учорашня темна вода увірвалася у віконну шпарину й нагорнула мене крижаним немилосердним холодом. Так мені здалося. Я міцно стиснула його руку. Я зрозуміла.
— Неправда, — зашепотіла я. — Ти обманюєш! Ти не можеш померти!
Хоч я знала, що він не обманював. Йому не було потреби обманювати.
— Не побивайся так, любонько моя хороша, — сказав він тихим голосом. — Я старий. У мене стомлене й немічне тіло. А крім того мені цікаво, що буде потім. От занудам, мабуть, усе зрозуміло. Або вічний сон, або безсмертя. Але для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!
Я мовби бачила в темряві його скривлені губи, що якось по-вовчому усміхалися.
Він ще сидів біля мене в тиші, поки смуток не перейшов у тугу, туга не перетворилася на втому і в кімнаті стало розвиднятися. Тоді він важкою ходою піднявся сходами нагору. Мабуть, подумав, що я заснула.
Я намацала скляну кулю, в яку довго не дивилася. Не знаю, що я сподівалася там побачити. Може, Царство Небесне і усміхненого дідуся, що став святим? Коли я стала придивлятися, то побачила всередині світло — воно зібралося в одну яскраву цятку. А ще я побачила там дідуся, що сидів у саду, де було повно птахів, метеликів і людей.
— А далі? — нетерпляче зашепотіла я і, зігнувши пальця, стукнула кісточкою по прохолодному склу.
Куля дзенькнула й розкололася. Тепер я тримала в руках дві безживні половинки.
Між пухнастими клаптями хмар поблискувало вечірнє сонце.
Гості почали сходитися о шостій. Дехто приїхав на таксі, дехто — автобусом, і в декого був такий стомлений вигляд, ніби вони всю дорогу до нашого саду йшли пішки.
Дідусь цілий день не вгавав. Він мотався туди-сюди на своєму візку й розпоряджався, як накривати стіл і що подавати з їжі. У нього був свіжий бадьорий вигляд, і він весь час наспівував щось веселеньке, хоч трохи фальшивив. Може, йому просто хотілося приховати тривогу? Чи в нього й справді не дуже виходило?
Читать дальше