Кірстен Бойє - Медлевінґери

— Ти ж не вмієш шити! — сварився він. — За ці гроші краще б купила мені мобілку!

— Треба було бути божевільним, щоби її не взяти! — доводила тоді синові Брітта. — Так дешево! Повір мені, за таку ціну ніхто й ніколи не купить мобілки. А як, може, знову настануть важкі часи, я сама нас двох обшиватиму.

Від цієї думки Йоганнесові стало погано, але, на щастя, важкі часи їх наразі оминали. А тут Томасові раптом треба було чимскоріше затемнити на баркасі всі віконця. Адже, звісно, те, що вони з донькою оселилися на тій «Корделії-2», не було цілковито легальним, і Томас пояснив це Йоганнесові. Що з того, що Томасів двоюрідний брат згодився? Зрештою, існують закони, які визначають, де людям можна жити, а де ні.

— На баркасах не можна? — запитав тоді Йоганнес.

— Ні, не дуже, — сказав Томас. Тому він і пошив оті світлонепроникні фіранки, які не пропускали назовні жодного промінчика світла, адже коли б річкова поліція, час від часу проїжджаючи повз «Корделію-2», помітила, що на цьому суденці кожного вечора горить світло, то запідозрила би щось протизаконне.

— Ні, таки й справді нічого не видно, — проказав Йоганнес. — Добре пошив.

Втім, і з мобілкою хлопчикові пощастило — отримав у подарунок на Різдво.

Кормовим канатом «Корделія-2» була надійно пришвартована до причальної тумби.

— Ваше здоров’я! — виголосила тост Ліна, обережно цокаючись своїм келихом фруктового чаю до Йоганнесового. Коли скло зустрілося зі склом, пробриніло тоненьке «дзень!»

— За ваше здоров’я! — мовив і Йоганнес.

Учотирьох вони сиділи в каюті й пили за нову оселю: Брітта з Томасом — шампанське, а Ліна з Йоганнесом — фруктовий чай. Томас пояснив, що пакетики чаю займають менше місця, ніж пляшки з лимонадом. Адже простір на такому тісному суденці — це, зрештою, найцінніше благо, бо його тут так мало. Ось чому віднині тут не буде ніякої кока-коли, а тільки фруктовий чай.

— А як же ви розташували ваші речі? — поцікавився Йоганнес і вже потягнувся відчинити якісь дверцята. — Тут має бути якийсь особливий порядок!

— Ні! — скрикнув Томас і, міцно схопивши хлопчика за руку, силоміць посадив назад на лавку. — Я все просто порозпихав, куди-небудь і як-небудь. Ви не повинні бачити все те безладдя!

Йоганнесові одразу стало нудно. Брітта з Томасом знай розводилися про гроші, про роботу та школу, словом, на теми, що аж ніяк не могли зацікавити хлопчика в суботній вечір. Особливо школа!

— Ходімо на свіже повітря! — запропонував він Ліні.

Ось чому за якусь хвилину діти вже сиділи на двох причальних тумбах, тримали келихи з чаєм у руках і дивилися понад водою в напрямі річки. Час від часу вони бачили, як попід чорною тінню набережної протилежного берега пропливали вогні якого-небудь невеличкого суденця.

— Гарно! — видихнув Йоганнес.

Ліна кивнула головою.

— От тільки думаю, що взимку на цьому човні нам буде досить-таки холодно! — поскаржилася вона. — А ти вже вивчив напам’ять ту свою історію?

— Не нагадуй мені про це! — простогнав Йоганнес.

— Країдлінґ сказиться, якщо ти знову її не знатимеш, — нагадала Ліна.

Йоганнес човгнув правою кросівкою по долівці. Вже кілька днів, як підошва почала відклеюватися від носака, і тепер, коли хлопчик посунув кросівку вперед, підошва відверто захотіла їсти.

— Це вже занадто! — розлючено вигукнув він. — І до того ж — несправедливо!

Тут Ліна наступила ногою на його кросівку.

— Припини! — мовила дівчинка. — Бо ти геть її доконаєш. По-перше, не так-то вже це й несправедливо, бо він же тебе тисячу разів застерігав, що покарає, якщо ти знову не виконаєш домашнього завдання. А по-друге, коли б ти вчив хоч по кілька рядочків щодня, то досі знав би напам’ять вже цілу купу.

— Стули писок! — сердито промимрив Йоганнес, але Ліна не образилася, бо надто давно його знала.

— Гляди, бо він ще замкне тебе за кару у своїй темній кімнаті, якщо ти тепер не матимеш ще й додаткового завдання! — сказала вона.

Йоганнес постукав себе пальцем по чолі.

— Найдужче я боюся, що він накапає на мене Брітті. Він же ще й мешкає близько від нас — просто за рогом!

— Що ж, не пощастило тобі, — протягла Ліна, відпускаючи Йоганнесову ногу. — На твоєму місці я вже постаралася би вчитись.

— Ага, на моєму місці, — пробурчав Йоганнес. Але пора вже було змінити тему. — Яку ж тепер писатимуть адресу на твоїх табелях? І де ви забиратимете свою пошту?

— Ми дали адресу бабусі Ільзи, — пояснила Ліна. — Бо як виселився звідкись, то маєш засвідчити якесь інше місце свого перебування.