Кірстен Бойє - Медлевінґери

— Он як, — сказав Йоганнес. — Але ж це брехня, бо насправді ви ж там зовсім не мешкаєте. Як по правді, то таке й не дозволяється, чи не так?

Ліна тільки здвигнула плечима.

— Бо там же ж вас ніхто не знайде! — провадив хлопчик. — Якщо хтось шукатиме.

Ліна покрутила пальцем біля скроні:

— І хто би то й навіщо став нас розшукувати?

«Еге ж, Ліні ще пощастило, що її бабуся живе зовсім близенько, — подумав Йоганнес. — А от мої дідусь і бабуся живуть далеко, дуже далеко…» Коли Брітта чекала на нього, Йоганнеса, вона спакувала речі й подалася геть із рідної домівки.

— Аби чимдалі від дому, — розповідала вона Йоганнесові. — Дурна була та й годі.

Тому й не закінчила середньої школи — що вже й казати про якусь серйознішу освіту!

Поза муром набережної, ген там угорі, ходили перехожі, можливо, туристи, приїхали з якогось іншого міста подивитися на гавань; вони розмовляли: голосно, задоволено.

— Ні, ти тільки подивися: діти чаюють он там, унизу! — сказав жіночий голос, на якомусь чудернацькому діалекті. — А як подумаєш, що вони тут, чого доброго, ще й живуть…

— Туристи! — пробурмотіла Ліна.

— Можливо, у них мандрівне життя, — відгукнувся сумовитий чоловічий голос. — Сьогодні тут, завтра там. Куди треба доправити вантаж.

— Так наче «Корделія-2» хоч коли-небудь перевозила вантажі! — тихо пирхнула Ліна. — Суходільні пацюки! Та коли потепліє, ми з тобою, Йоганнесе, й справді могли би податися кудись на «Корделії»! На вихідні. Я б залюбки.

— А що, це можливо? — спантеличено перепитав хлопчик. — Вона ще й плаває?

Ліна сердито штурхнула приятеля в руку.

— А ти що думав? — вигукнула дівчинка. — Томас, ще як був малим хлопчиком, постійно роз’їжджав на ній зі своїм дядечком! По всій Ельбі, до самого моря! І я на ній прокаталася кілька разів. Хоча для плавання у відкритому морі «Корделія-2», звісно, не годиться.

— Ого! — тихо вигукнув Йоганнес і підвівся, аби ще раз краще роздивитися суденце. Вікна були добре затемнені. Адже ніхто не мав запідозрити, що там, усередині, сидять Брітта з Томасом і пригощаються шампаном. — От було би круто!

Цієї миті на «Корделії» прочинилися вхідні двері.

— Хтось хотів би зіграти з нами у кості? — запросила Брітта.

Ліна підвелася.

— Хтозна, може, тут і непогано! — прошепотіла дівчинка.

— Певна річ! — підтвердив Йоганнес.

Повертаючись із Бріттою додому, він був у цьому переконаний. Таки добре, що Ліна переїхала на баркас!

Чоловік безгучно відчинив дверцята криївки й поставив перед Антаком на підлогу тарілку. Світла досередини проникло мало, але Антак міг роздивитися обриси їжі, бо його очі вже давно звикли до темряви.

Чоловік вийняв йому з рота кляпа.

— Змилуйся! — заблагав Антак, падаючи на коліна. — Змилуйся, Каїне! Змилуйся!

Чоловік йому не відповів — як завжди. Він замкнув дверцята, й Антак заридав.

Повернувшись додому, Нісс так і впав у ліжко.

— Не хвилюйся, Ніссе! — мовила Мунна й спробувала пригорнути сина. — Все це нічого не означає. Ми ж з тобою знаємо: Ведур зовсім не збожеволів, він просто… великий винахідник. Ти повинен повірити в це, Ніссе, мій сину! Й одного чудового дня він зуміє це довести.

— Він зробив із себе посміховисько для всього краю! — вигукнув Нісс. — Поприходять усі додому й боки рватимуть від сміху!

— Хіба ти не знаєш, що для людини не має значення, що про неї думають інші, поки сама людина певна, що чинить правильно? — запитала Мунна.

— Ох! — тяжко зітхнув Нісс. — Ти тільки так кажеш. Але закладаюсь на що завгодно, що й тобі миліше було би, коли б ніхто не сміявся з Ведура!

— Бо я його люблю, — відказала Мунна. — Тяжко, коли кривдять тих, кого любиш.

— І саме тому це нікуди не годиться! — сердито наполягав Нісс. — Він мусить нарешті все припинити! Кому потрібен той його вимішувач, навіть якби він працював? Прикро і край!

Мунна суворо подивилася на сина.

— Одного чудового дня ти ще пишатимешся своїм батьком! — запевнила мати й погасила свічку. — Добре виспись, Ніссе. І ніколи більше не кажи нічого подібного про свого батька!

— Авжеж! — прошепотів Нісс, повертаючись на бік. Шкура під ним тепло й м’яко оповила його тіло. Але сон ніяк не приходив.

Думалося про післязавтрашній день у школі, про Торіла, який висловлюватиме йому своє лицемірне співчуття, та про інших, які справді щиро йому співчувають. І хтозна, що гірше, перше чи друге.