Кірстен Бойє - Медлевінґери

Громада почала розходитися, і тут на землю покотився, аж заторохкотіло, самговір, який ще ні разу не запрацював. Тремтливими руками Ведур нетерпляче попорпався у купі своїх винаходів.

— Ось зорова скринька! — вигукнув винахідник. — Зачекайте-но, друзі, зачекайте! Зорова скринька — чи не найкращий з усіх винаходів, які тільки я для вас…

І сполучив із мотузком чорну скриньку.

Кілька глядачів затрималися, озирнулись — але за склом навіть не блимнуло світло.

— От паскудство! — пошепки вилаялася Моа. — А воно хоч іноді діє?

Нісс кивнув головою.

— Ага, це свідчить, що всьому виною — сила струмів! — закричав Ведур. — А не денносвіт сам собою! Бо й зорова скринька не вмикається… Зараз перевірю: може, ще цього вечора й виправлю ґандж!

Але юрба вже розійшлася. Пекар підійшов і поклав вимішувач тіста на купу іншого винахідницького причандалля.

— Дякую тобі, Ведуре! Хоча б за те, що потурбувався про мене, — сказав пекар. Ніссові ці слова були мов ножем у серце. Пекар розмовляв із Ніссовим батьком, наче з дитиною. — Коли б ця штука запрацювала, було би й справді чудово. Тож дякую тобі за добрі наміри!

Ведур не підвів на нього очей.

— Та дарма, — промимрив лишень.

«А тепер я мушу підійти й допомогти йому! — подумав Нісс. — Але це просто нестерпно…»

Йоганнеса розбудило якесь дзеленчання.

«Я ще сплю, — подумав хлопчик і натягнув на голову ковдру. — Я нічого не чую!»

Невідомий гість, певно, здогадався, що чемність не приведе його до жаданої мети. Просте дзеленчання переросло в цілу лавину звуків.

Хтось, певне, натиснув пальцем на дзвінкову кнопку й дзвонив, не відпускаючи.

«А крім того, в нас Брітта за старшу!» — подумав Йоганнес і заткнув вуха пальцями. Нехай вона піде й відчинить двері!

Може, непроханий гість утратив надію додзвонитися? На якусь мить стало так тихо, що, здавалося, ту тишу можна торкнути рукою. Хлопчик вийняв пальці з вух і спробував знову зануритися в перерваний сон. Там йому щось верзлося про корабель, котрий причалив на їхній вулиці, якраз за Бріттиним автомобілем. Ось вода сягає Йоганнесові по кісточки, а Брітта перехилилася через поручні і щось показує на миґах.

— Поквапся! — гаркнула мати. — Бо я спізнюся на роботу!

І тисне, тисне на корабельний гудок, який не гуде, а просто верещить, та так пронизливо!

Йоганнес зітхнув. Навіть уві сні йому стало зрозуміло: немає сенсу вдавати, ніби він не чує дзвінка. Ні, цього ранкового гостя ніяк не позбутися, а Брітта не прокинеться, навіть коли б їй вилити на голову відро води. Йоганнес не знав, о котрій мати сьогодні повернулася з роботи, але зазвичай по суботах вона приходила додому не раніше п’ятої ранку. То й хотіла тепер, звісно, виспатись. Адже це вона могла собі дозволити лише двічі на тиждень: у суботу й неділю. Бо в будні їй треба було рано-вранці чимчикувати до школи, байдуже, до котрої довелося затриматися на роботі напередодні.

Йоганнес рішуче відкинув ковдру.

— Заходьте вже! — промимрив він.

— Ну, знаєш! — сказала Ліна, коли він прочинив вхідні двері. Крізь щілину, на яку дозволяв відкрити двері ланцюжок безпеки, Йоганнес роздивився позад Ліни Томаса, її батька, який тримав сірий ящик завбільшки з телевізор. — Ми вже думали, з вами щось скоїлось!

— Брітта ще спить, — пошепки пояснив Йоганнес, виймаючи ланцюжок із пазу. Й відступив на крок, пропускаючи Ліну з Томасом у коридорчик.

— Якби ж то!.. — протягла, позіхаючи, Брітта. Вона стояла, спираючись на одвірок, і пальцями правої ноги у вовняній шкарпетці чухала литку лівої. — Це ми з вами домовлялися про таку зустріч? Серед глупої ночі?

— Та вже дев’ята, Брітто! — повідомив Томас. — Я просто подумав: треба віднести тобі твою швацьку машинку. Бо не збираюся її присвоювати.

— А хай йому грець! — знову позіхнула Брітта. — Ну, то хоч поснідайте з нами. Томасе, зробиш нам чаю, гаразд?

— Даруй, — вибачливо мовив Томас. — Але перш ніж вийти…

— Авжеж-авжеж! — відмахнулася Брітта. — Скочиш, Ліно, по булочки? Мені дві з висівками.

— А мені з маком, — замовив Томас. — Теж дві. — І сягнув до кишені по гроші.

— Та ні, облиш! — замахала руками Брітта, показуючи на свою торбинку, що висіла на гачку поряд із одягом. — Пригощають господарі.

— І я піду! — зголосився Йоганнес. — Зачекай, Ліно!

І швидко метнувся до своєї кімнати, обачливо зачинивши за собою двері. Надягаючи светра, він раптом зрозумів, до чого йому наснився корабель.