Валентина Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Прибулець знову злегка усміхнувся і кивнув. Менша істота внесла мисочку з молоком, до якої радісно кинувся добряче зголоднілий песик. Діти присіли біля столика, з неприхованою цікавістю розглядаючи тих, до кого вони так неждано завітали у гості.

Господар був приблизно їхнього зросту, дуже смаглявий, з вузькими, чорними, як вуглинки, очима та темним, майже чорним, злегка кучерявим волоссям. Рот вузький, майже безгубий, вуха теж невиразні, без наявної вушної раковини. Руки трохи довші, ніж у землян, з тонкими гнучкими пальцями. Ноги, навпаки, коротші, стопа довга та широка, з гострими кігтиками.

Друга істота була, напевне, жіночої статі, бо таке ж темне кучеряве волосся у неї було набагато довше. Більше ніякої іншої різниці між ними не було.

— Ви обіцяли щось розповісти, — смакуючи гарячий чай з тістечками, що просто-таки танули у роті, сказав вже зовсім осмілілий Рома.

Прибулець ще раз загадково посміхнувся, звузивши і без того вузькі очі до тоненької смужки, що надало його обличчю комічного виразу і, роблячи наголос на кожному слові, запитав:

— Ви і справді не здогадуєтесь, чому ви тут? Зовсім-зовсім?

Рома, від подиву, аж перестав смачно сьорбати гарячий духмяний чай, за що він завжди отримував зауваження від матері, і рука з чашкою так і зависла у повітрі, а очі широко відкрились, ніби побачивши якусь дивовижу.

— Пробачте, але про що ви, власне, говорите?

— Та про ваші ж власні думки. Чи я помиляюсь? Ви що, у себе на планеті абсолютно не задумуєтесь про те, що ви мислите, про що мрієте та що говорите один одному, у своїх думках і так далі, бо перераховувати можна дуже довго, але річ у тім, чи мої слова дійдуть до цілі і чи ви щось зрозумієте?

— Та я і досі не знаю, про що ви говорите.

Прибулець легенько зітхнув і, нарешті відірвавшись від своїх моніторів та повернувшись разом з кріслом до дітей, промовив:

— Добре, тоді усе по-порядку. Мене звати Зіб, її — Заб. Ми є тимчасові мешканці Сеопфії, або так званого двійника добре знайомого вам Місяця. Спеціально прибули на планету Земля по вашому ж особистому запрошенню!

У Романа очі відкрились ще ширше і він обережно, немов у трансі, поставив чашку з чаєм та недоїдене тістечко на столик.

— Дозвольте, як це по нашому особистому запрошенню?

— А ось дивіться самі. — Прибулець знову повернувся до моніторів та поклацав один з них просто по екрану. Там з’явився їхній садок у дідуся й бабусі в селі, далі Рома, власною персоною, на верхівці горіха, з товстим зошитом у руках. Була глупа ніч, лише час від часу згавкували собаки та кричали спросоння птахи. Хлопець, підсвічуючи собі потужним ліхтариком, щось безперервно шепотів, а потім, задерши обличчя до Місяця, що був уповні та світив йому прямо в очі, прокричав: «Наказую, ні, дуже прошу, всіх, хто мене чує на „Об’єкті С“, прибути на Землю та перенести мене на нього. Полечу навіть на „літаючій ложці“. Будь ласка! Я дуже-дуже хочу побувати там, на втіленні всіх моїх дитячих мрій!»

Побачивши на екрані свої, приховані від стороннього ока, дії та почувши висловлені в емоційному стані бажання, Рома опустив очі додолу та злегка зашарівся.

— А от соромитись цього не треба, бо у кожного з нас є мрії. Потрібно тільки навчитись відповідати за свої слова та вчинки.

— Хіба мало що може думати чи бажати людина? — пробурмотів Рома, з все ще палаючими щоками.

І знову очі прибульця звузились у непомітній для дітей посмішці.

— А ви хіба не знаєте таку просту інформацію, що абсолютно все у цьому світі матеріальне? Ваші слова, побажання, прокляття, думки ніколи не пропадають просто так, як ви, мабуть, звикли думати, а завжди доходять до цілі, іноді обертаючись проти того, хто це промовив. Тому говорити і висловлювати свої побажання потрібно надзвичайно обережно і добре думаючи, щоб нікому, в тому числі і собі, не завдати шкоди, навіть подумки. Я тільки що побував на ваших широких розкішних левадах. Гляньте, що я там відзняв. — Прибулець постукав по другому монітору і там відразу ж з’явились кадри короткометражного фільму. На них їхня сусідка тітка Мотря пасла дві корови та троє телят. Спочатку тварини спокійно щипали травичку, помахуючи хвостами. Тітка куняла, спершись на відколоту вітром гілляку старої верби. Потім звідкілясь взялась зграйка ґедзів, які почали люто жалити всіх підряд. Тварини, мотаючи головами, бігали по пасовищу, телята жалібно мукали і, падаючи на коліна, терлись покусаними шиями об землю.

Побачивши таке, тітка Мотря, зблиснувши очима, почала збирати тварин до гурту та злісно кричати, випльовуючи на тварин та комах стоси брудної лайки.