— Ми не згаяли жодної хвилини, — відразу запевнила Ірку Рада Сергіївна. — Ми відразу зрозуміли, що кіт вирушив до тебе й задіяли всі підвладні нам сили. Але ж він іде за нюхом, а ми всього-навсього люди! Ми нічого про тебе не знали — ані де ти живеш, ані як виглядаєш! Ми не знали, що твої вороги — наші вороги! — теж взяли слід! Доки ми тебе вичислили, доки перевірили — ми ж не маємо права помилятися, ми мали бути абсолютно певними!
— А ці мерзотниці тим часом теж і вичисляли, і перевіряли! — гнівно стиснувши кулаки, закричав чоловік. — Убивці!
— Ми теж трохи винні, — покаянно урвала його Рада Сергіївна. — Негідники побачили, як ти йдеш до мене в готель, і відразу ж зрозуміли, що ти саме та, та сама! Ще й кіт почав довкола тебе ошиватися…
— Та не займай ти кота, Радо, — увірвав директрису чолов’яга. — Якби не він, бідолашне дівча б задушили просто там, у темному провулку! Одне лихо: така бійка — не котяча справа!
— Звісно, звісно, — відразу ж закивала Рада. — Якби він не кинувся на той страшний клубок, ми б не встигли! Кіт виграв для тебе всього кілька хвилин, але ці хвилини були вирішальними — життя чи смерть! Він урятував тебе, але йому ми вже нічим не змогли допомогти!
Чолов’яга й Рада однаковим чітким рухом, наче офіцери в старих фільмах, схилили голови.
Ірка, яка під час цієї дивної розмови переводила погляд з одного на іншу, тепер заплющила очі й завзято потрясла головою:
— Б-р-р!
Рада почала з такою силою гладити Ірку по голові, що бідолаху аж втиснуло в м’яку поверхню дивана.
— Нічого не бійся! — примовляла директриса. — Ти з нами, ми зможемо тебе захистити! Поїдеш зі мною до школи, почнеш навчатися, будеш краща за всіх!
— Без кота важко! — застережливо зауважив чолов’яга.
— Нічого, ти ж сам казав, що вона — боєць! — відразу наїжачилась Рада. — І без кота впорається!
Ірка, то поринаючи в подушки дивану під тиском її руки, що весь час її погладжувала, то злітаючи на пружинах угору, майже не слухала, про що вони говорять. Але на всяк випадок поцікавилася:
— Це що, новий метод викладання?
Рада нарешті припинила гладити дівчину по голові. Ірка полегшено перевела подих — ще трохи й лисину протерла б!
— Який новий метод? — здивовано перепитала Рада.
Ірка знизала плечима:
— Не знаю, котячий, певно. Я так зрозуміла: учням школи іноземних мов без кота тепер нічого робити!
Голомозий чолов’яга коротко гмукнув:
— Учні школи іноземних мов можуть легко обійтися й без кота. А от відьмі — тій справді важкувато буде!
— Особливо такій молоденькій і недосвідченій, як ти! — миттю додала Рада Сергіївна.
Не чекаючи, доки вони знову почнуть перекидатися репліками, неначе якимись м’ячиками, Ірка відкотилася по широкому дивану — геть від Радиної руки — і схопилась на ноги.
— Так, усім величезне спасибі, — пробубніла вона. — І шановній Раді Сергіївні спасибі, і вам спасибі, е-е…
— Аристарх Теодорович, — підказав голомозий чолов’яга.
— І Аристарху Теодоровичу спасибі, — погоджуючись, кивнула Ірка й зробила невеличкий крок у бік дверей. Потім ще один, ще, продовжуючи белькотіти: — І коту вашому спасибі…
— Твоєму коту, — знову виправила її Рада Сергіївна.
— Моєму, моєму, — закивала головою Ірка, продовжуючи задкувати до дверей.
Кажуть, що з божевільними ліпше не сперечатися. У всякому разі, доки не будеш від них подалі. А в тому, що ці двоє божевільні, Ірка тепер жодної миті не сумнівалася. Можливо, навіть маніяки. Викрали її… Тікати звідси, мерщій! Ірка кинулась до прочинених дверей.
Але двері зачинилися перед самісіньким її носом. Ірка не встигла загальмувати й з льоту стукнулась об них лобом. Похитуючись, вона стояла перед дверима й трималася руками за голову.
— Боляче? — запитав із-за спини співчутливий голос Ради. — Вибач мені, трохи не розрахувала.
Не озираючись, Ірка налягла на двері всією своєю вагою й заходилася завзято торсати ручку.
— Випустіть мене! — закричала вона. — Агов, там, за дверима, чуєте, негайно випустіть мене!
— За дверима нікого нема, Ірко! — ласкаво сказала Рада. — В усьому будинку, крім нас трьох, — жодної душі.
Ірка озирнулася, підперши лопатками двері.
— Чого вам від мене треба? — з ненавистю запитала вона. — Я хочу додому! Відпустіть мене, чуєте? Відпустіть! Рятуйте! — раптом щосили закричала Ірка. — Рятуйте!
— Ану тихо! — гаркнув голомозий Аристарх Теодорович, і всі Ірчині заклики про допомогу розчинилися в його гарчанні. — Негайно припини істерику!
Читать дальше