Ілона Волинська: Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

Доклавши неймовірних зусиль, кіт звів голову й поглянув на Ірку… Він судомно відкривав рота, але жоден звук так і не вирвався з його здавленого горла. Ірка вчепилася в сплетіння ниток. Клубок ніби тільки цього й чекав. Кота шарахнуло об паркан, а вовняні щупальця полізли Ірці в лице.

Нитки обвили їй руки, безжалісно стискаючи зап’ястки. Петля затяглася на щиколотці. Ногу смикнуло, й Ірка впала на землю. Колюча вовна торкнулася її губ, Ірка почала відпльовуватися. І відразу ж цілий жмут вовни опинився в неї між зубів, набиваючи рота.

«Блакитненький…» — встигла подумати Ірка й одразу ж відчула, як купа ниток стискає їй горло. Дихати стало важко. Уже вдруге за сьогодні Ірка провалилася в пітьму.

Здавалось, неначе їй у лице світив прожектор. Ірка розплющила очі й одразу ж примружила їх. Крізь широке вікно струменіло яскраве сонячне світло. Проблимавши, Ірка знову наважилася розплющити очі. І відразу ж задумалась. Здається, вона знепритомніла в номері Ради Сергіївни. Точно. Вона лежить на дивані, а Рада… Рада Сергіївна схилилася над нею — її лице добре й дуже стурбоване. Зовсім не таке, як тоді, у готелі.

Тоді? У готелі? Отже…

Ірка ледь звелася на лікті. Вона лежала у досить великій напівпорожній кімнаті — шафа, диван, журнальний столик з парою стільців. За прочиненим великим вікном весело зеленів сад. Навколо не було ані золотих брязкалець, ані чудернацьких курильниць, ані жмутків сухої трави. І примарної постаті під ліхтарем так само не було. Ірка здійняла руки, побоюючись, що побачить блакитну вовну, яка обплутала їй зап’ястки. Але руки були вільні. Замість голубої вовни біля самісінького Ірчиного носа гойднувся блакитний рукав блузи — Рада Сергіївна подала їй склянку води.

— А де… кіт? — запитала Ірка.

Вона хотіла спитати: «А де я?» — але запитання про кота вирвалося саме по собі. Рада жалісливо зморщила обличчя.

— Не хвилюйся, Ірко, тобі не можна зараз хвилюватися, — пробурмотіла вона.

— Скажи їй правду, Радо, — загув приємний чоловічий голос, і до Ради підійшов високий літній чоловік у дорогому костюмі. — Вона в нас сильна дівчинка. Справжній боєць.

Ірка зачаровано дивилася, як сонячні промінчики виблискують на голеній голові чоловіка. Вона навіть не уявляла, чому це раптом її вважають бійцем, але похвала їй сподобалася.

Рада присіла біля Ірки на краєчок дивана.

— Загинув твій котик, Ірко.

— Він не мій, — слабко заперечила Ірка, але Рада лиш відмахнулася:

— Та твій, твій. Просто, ти ще про це не знаєш.

Ірка обурено вп’ялася поглядом у Раду Сергіївну. Як це — кіт її, але вона ще про це не знає? І взагалі, що тут коїться? Що тут робить оцей голомозий чолов’яга? І Рада? А сама Ірка — що вона тут робить? І де воно — це «тут»?

— Т-с-с, — прошепотіла Рада й приклала пухкий палець до Ірчиних губ. — Забагато запитань! Давай, але не все зразу.

Ірка здивовано вирячила на Раду очі. Адже вона ще нічого не питала! Принаймні вголос.

— Для початку з’ясуймо, як ти почуваєшся. На що скаржимось? — жартівливо поцікавилася директриса, беручи Ірку за руку.

— На галюцинації, — сердито буркнула Ірка. — Мені ввижаються величезні коти, собаки з більмами, агресивні клубки вовни, директриси зі шкіл іноземних мов, якісь зовсім незнайомі чоловіки й чужі будинки.

Рада Сергіївна й голомозий чолов’яга розреготалися, немов почули бозна-який дотепний жарт.

— Схоже, з тобою й справді все гаразд, — витираючи сльози, що виступили від сміху, сказала Рада. — Ми маємо вибачитися перед тобою, дівчинко, — вона миттю посерйознішала. — Повір, ми дуже довго тебе шукали, — від надміру почуттів директриса притисла пухкі кулачки до грудей. — Але знайшли надто пізно!

Губи в Ірки мимоволі почали посмикуватися. Голос Ради Сергіївни був сповнений трагізму — точнісінько, як у Богдана, коли його хотіли постригти. Але сміятися було якось ніяково — усе-таки доросла жінка, до того ж, іще й директорка школи. Тож Ірка аж надто серйозно подивилася Раді в очі.

— Коли кіт відчув твою присутність, ми миттю почали пошуки… — усе таким же трагічним голосом продовжувала Рада Сергіївна.

— Але знаєш, Ірко, виявляється, коти — зовсім некеровані істоти, — довірливо пояснив чоловік. — Розумієш, він кіт, а отже, ходить, де йому заманеться, тобто гуляє сам по собі! За ним не встежиш! Одного чудового дня він пішов шукати тебе — й усе! А наслідки котячої самостійності — трагічні!