Люк Бессон - Артур і мініпути

— Ти що, — хочеш у такому вигляді йти далі? Чи думаєш, що ми тебе будемо волокти за собою? Не дочекаєшся! Вкладемо під столом, щоб проспався й прийшов до тями, а самі підемо далі. А коли повертатимемося, то заберемо тебе, як валізу із камери схову!

Хоча думки в голові Артура й плутаються, та він розуміє, що принцеса має рацію. Він вчинив нерозумно — міг же зірвати всю операцію! І зовсім забув про час! А його перебування в країні мініпутів суворо обмежене. Якщо, звичайно, він не вирішить залишитись у них на кілька років… або назовсім. Він уперше про це подумав — і вмить протверезів. Хлопчик випрямляється і робить спробу рухати ногами в такт музиці. Слід зауважити, що танцює він також уперше.

Помітивши, що її партнер досить уже твердо стоїть на ногах, Селенія насмішкувато зауважує:

— Ну, нарешті! Свої ноги кращі за чужі, а про голову й казати нічого!

Здалеку на парочку позирає Лайтмен.

— Ти конкуруватимеш із цим гномиком? — запитує диск-жокей у Макса.

— А чому б і ні? Здорова конкуренція ще нікому не зашкодила! — філософськи відповідає упевнений у своїй перемозі Макс.

Алкогольні пари вже вивітрюються з Ар-турової голови. Він досить добре рухається під музику і навіть не наступає Селенії на ноги. Останнє особливо тішить принцесу: вона, звісно, заради спільної справи могла б пожертвувати своїми маленькими ніжками, але краще обійтися без цього.

Артур вирішує: якщо Селенія не дозволила вчинити йому непоправну дурницю, значить вона на нього не сердиться або сердиться, але не дуже, тому можна її запитати хоча про те, що найбільше його мучить.

— Слухай-но… як ти гадаєш, коли я виросту… я зміг би тобі сподобатися? Точніше, такий, як я є? Адже ти набагато старша за мене…

Принцеса весело сміється.

— Ми відраховуємо роки за кількістю цвітінь селенелли. Селенелла — королівська квітка. Мене назвали на її честь.

— А… та… тоді скільки ж мені, по-вашому, років?

— Приблизно тисяча. Як і мені, — хитро підморгує принцеса.

Гордість аж розпирає Артурові груди. Виявляється, він уже майже дорослий! Тоді можна запитувати принцесу й далі!

— А раніше… раніше ти теж була маленькою дівчинкою, як і я? Тобто я хочу сказати, що зараз я, наприклад, маленький, але потім… Ти була колись маленькою?

— Ні. Я завжди була такою, якою ти бачиш мене зараз, — відповідає принцеса. Ар-турова допитливість починає її дратувати. — Мініпути швидко виростають і потім більше не ростуть. Я себе знаю тільки такою, як зараз. І я ніколи ніде не бувала, окрім свого королівства.

У голосі дівчинки бринять нотки жалю, але вона навіть собі в цьому ніколи не зізнається.

— Колись… згодом, мені б хотілося забрати тебе звідси… у мій світ, у той світ, де живу я, — каже Артур. Йому дуже сумно усвідомлювати, що попереду — розлука.

— Гаразд, поживемо — побачимо, — підсміюється принцеса: вона не налаштована на серйозні розмови. — А поки що нагадую тобі: ми не виконали завдання… У нас попереду — Некрополіс.

Ця назва звучить, як дзвін. Від неї тверезіють швидше за крижаний душ.

Зрозумівши, що клієнт вислизнув із пастки, осмат-вербувальник заповзявся шукати наступну жертву.

Біля барної стійки продовжується відчайдушна сварка між Барахлюшем, кльовочуваком і офіцером-осматом. Настирливий принц вимагає свого ножика. Кльовочувак співає, як соловей, стверджуючи, що знайшов ножика, коли гуляв у лісі. Осмат, зважаючи на те, що він — представник влади, хоче залишити ножика собі.

Барахлюш у відчаї. У нього вистачило духу кинутися на здоровенного кльовочувака, але побороти озброєного осмата йому не під силу.

Вербувальник нарешті натрапляє на двох нетверезих кльовочуваків і, обіймаючи їх за плечі, веде до столика. Селенія подивилася їм услід… І раптом принцеса вигукує:

— Я знаю! Ми підемо за вербувальниками, і вони приведуть нас до Некрополіса!

Артур погоджується — він навіть готовий очолити операцію.

— Ти молодець! — захоплено вигукує він, намагаючись подолати залишки Вогняного Джека. — Так ми швидко туди доберемось! У Некрополісі я розшукаю свого дідуся, знайду скарб, а потім надаю духопелів проклятому Упиреві, щоб він запам'ятав мене на все своє життя!

Почувши ім'я Жахливого У, всі завмирають, як перед землетрусом. Лайтмен гарячково хапає платівку за край і зупиняє музику. З двадцять осматів обертаються і прикипають поглядами до кандидата в покійники: кому, цікаво, стрельнуло в голову назвати заборонене ім'я?!

Осмат-офіцер опускає забрало шолома, і з-під нього одразу ж завалував дим: він продовжує курити сигару.