Люк Бессон: Артур і мініпути

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської О. Думанської

Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні даного проекту.

… От і сьогодні день має бути теплим і сонячним. Довкола все цвіте і пахне. По ясно-блакитному небу навколо бігають маленькі кучеряві хмаринки, ніби пустотливо доганяючи одна одну.

Отже, ранок видався просто чудовий — саме такий, яким і має бути перший ранок літніх канікул.

У цю ранішню годину, коли навіть птахи можуть трохи побайдикувати, ніщо не віщувало якихось жахливих подій… А вони мали ось-ось статись.

У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюркотить вузенька річечка, стоїть незвичний для тутешніх місць будинок. Він великий, дерев'яний і пофарбований у світлий колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мереживною решіткою, а вхід прикрашають портал і колони. Такі будинки, які більше схожі на невеликі палаци, колись споруджували багаті колоністи на островах південних морів. Довкола будівлі — сад, що тягнеться до самого берега річки. Поблизу будинку — просторий сарай, переобладнаний під майстерню, а позаду — великий резервуар для зберігання запасів води.

Неподалік, під кронами дерев, ніби маяк, височіє вітряний двигун, споруджений винятково для втіхи мешканців будинку. Бо вітри в цих краях навдивовижу ласкаві.

І все ж — хоча про це поки що ніхто не знає — саме сьогодні спокій цього мирного куточка буде порушено.

З оглушливим гуркотом відчиняються двері будинку і на ґанок вилітає поважна огрядна пані.

— Арту-у-у-р-ее! — гукає вона так, що з дерев падає листя.

Поважній пані давно за шістдесят, і чорна сукня, оздоблена чудовим мереживом, не приховує її роздобрілих форм. Проте її це аніскільки не бентежить, як і звання «бабусеньки».

Пані одягає рукавички, кокетливо торкається капелюшка і сильно смикає шнурок великого дзвона, що висить при дверях.

— Артуре! — гучно повторює вона таким же командним голосом, але ніхто так і не відгукується.

— Куди він подівся? І де пес? Що, пес також зник? — невдоволено бурчить літня пані.

— Альфреде! — так само гучно, але марно кличе бабусенька. Пес не подає радісного гав-гав…

Вона дуже не любить запізнюватися. Проте нічого не вдієш, і бабусенька нетерплячим кроком повертається в будинок.

Якщо зовні будинок більше нагадує палац, то всередині він обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком. Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ, який покриває стіни будинку, оповивають усі полички, крісла й дивани. Паркетна підлога вилискує від воску.

Бабусенька взуває повстяні капці і, продовжуючи обурюватись, прямує через вітальню до сходів, що на другий поверх.

— Незабаром ви й самі переконаєтесь, який це чудовий сторожовий пес! Господи, де були мої очі, коли я брала цього пса? — бурчить вона. — Цікаво, що й де стереже цей пес? Його ж ніколи не буває вдома! До речі, як і Артура! Вони обоє — як протяг: просвистів — і нема його!

Бабусенька відчиняє двері в кімнату онука.

В кімнаті панує порядок — навіть не подумаєш, що тут мешкає маленький хлопчик. Проте придивившись, зрозумієш: порядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зроблених, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати іграшками.

— Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними бігати цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствує поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушає далі коридором.

— Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь ласка, але ж з'явися хоча б на кілька хвилин! Так чинять усі діти! — вигукує вона. І раптом завмирає. Їй щось спадає на думку. Затамувавши подих, вона прислухається: в будинку панує повна тиша.

— Тиша… Вже цілих п'ять хвилин минуло… Цікаво, де ж він може бавитися так тихо…, як мишка…, в якому куточку?.. — шепоче бабусенька, поковзом рухаючись у м'якеньких капцях углиб коридору.

Вона добирається до останніх дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонено», і тихенько прочиняє їх, щоб не сполохати непроханих гостей.

На біду, двері зрадливо риплять.