Люк Бессон - Артур і заборонене місто

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської О. Думанської

Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні даного проекту.

Сонце поволі ховається за обрій. Воно розуміє: люди мають відпочити від нестерпної спеки.

Пес Альфред розплющує очі. Свіжий подув вітерця означає, що температура повітря цілком терпима. Він повільно підводиться, вигинає спину і потягується всіма чотирма лапами, а потім виходить із облюбованого ним тінистого куточка. Зараз перед ним стоїть завдання підвищеної складності: відшукати хоч трішки ще не спаленої сонцем трави і залишити там свою мітку. Звичайно, можна було б задрати лапу на ріг будинку, але той уже давно пожовтів від його посилань.

На даху, на краю димаря, сидить молодий яструб і, як переможець, гордовито оглядає місцевість. Він не боїться ні спеки, ні людей, ні пса, що ліниво труськом пересувається по саду, ледве переставляючи від сну і спеки лапи.

Кількох секунд хижакові достатньо, аби зрозуміти, що пес — не його здобич. Занадто великий і в разі чого може й зуби показати. Труснувши головою, яструб починає вистежувати іншу жертву.

Будинок цілий день знемагав від шаленого натиску сонця і тепер дерево, з якого він зроблений, розмірено поскрипує від вечірньої прохолоди. Тихе сухе потріскування мелодійне, ніби музика, якою сонце завершує цей спекотний день.

Сьогодні сонце виснажило всіх, і тепер воно має повне право відпочити.

Яструб, певно, теж вважає, що за день сонце перетрудилося, і різкими криками проганяє його на спочинок. Від цих голосних пронизливих звуків — аж мороз поза шкірою йде. Нічого дивного, що ці крики розбудили бабусеньку.

По обіді вона не піднялась до себе в спальню, а задрімала на диванчику у вітальні. І її можна зрозуміти: прохолода в кімнаті, розмірене цокання настінного годинника з великим маятником просто заколихує такого спекотного дня.

А якщо згадати про парочку цвіркунів, які сюркочуть за пічкою, то будь-хто проспить у такій кімнаті до самого вечора.

Пробудившись від пронизливого яструбиного крику, бабуся схоплюється з дивана, але, заплутавшись у мереживному покривалі, в яке вона загорнулася перед сном, вона опускається назад. Кількох хвилин їй вистачає, щоб виплутатися із величезного покривала і знову застелити ним диван, ніби там ніхто й не спав.

Статечно сівши на краєчок дивана, бабуся починає пригадувати, чого це вона раптом заснула серед білого дня і котра зараз година.

На друге запитання їй відповів настінний годинник. А на перше…

Коли нарешті пам'ять допомагає їй, вона з болем переконується, що її онук Артур, її хлопчик, якого вона так обожнює, досі не повернувся.

Чотири роки тому зник її чоловік Арчибальд, дідусь Артура. Він пропав… Із саду: вирушив на пошуки скарбу. Звідти ж зник і онук. Невже він пішов услід за дідусем?

Бабуся обійшла увесь сад, перетрусила всі речі в будинку, оббігала всі сусідні пагорби: Артур як крізь землю провалився.

Залишається тільки одне припущення: може, його викрали інопланетяни — зелені істоти, які спустилися з небес на літаючій тарілці, спеціально щоб забрати її онука?!

Вона давно боялася, що її хлопчика можуть викрасти. Хіба можна не хотіти вкрасти такого чарівного хлопчика?! Кого не привабить його чубата розкуйовджена голівка? А його великі карі очі, що завжди здивовано дивляться на навколишній світ? А його дитячий голосочок — ніжний і дзвінкий? Артур — єдине її багатство, і це багатство в неї украли. Бабуся почуває себе самотньою і нещасною.

Їй дуже хочеться плакати, але вона кріпиться. І все ж одна-єдина сльозинка скотилася по її щоці. Горе її таке велике, що навіть світлий літній вечір здається їй нічним мороком. Бабуся підходить до вікна і дивиться на небо. А воно на рідкість блакитне, без жодної хмаринки. І ніяких слідів інопланетян…

Бабуся тяжко зітхає. Вона дивиться на всі боки, заглядає в кожен куток вітальні, ніби сподівається відшукати хоч якийсь натяк на те, де її онук. Та всі речі мовчать…

— Ну як я могла заснути?! — протираючи очі, щоб прогнати залишки сну, журиться бабусенька.