Люк Бессон - Артур і заборонене місто

Він глибоко вдихає повітря і розправляє плечі: якщо чесно, то він хотів би стати вищим, щоб наздогнати зростом принцесу. І Артур усе частіше поглядає на дівчинку, ніж у прірву. Але поки він перебуває в полоні своїх мрій, Селенія опиняється далеченько попереду, й Ар-турові доводиться знову бігом наздоганяти її.

Принцеса Селенія справжня красуня. Але характер має — не доведи Господи! Погляд розлюченої пантери та янгольська усмішка. Принаймні хлопчик бачить її такою. І пробачає всі її недоліки.

Там, у великому світі, точно так Альфред пробачав Артурові всі його витівки. Тут, у світі мініпутів, Артурові дісталася роль Альфреда, і хлопчик покірно прямує за примхливою і чарівною принцесою.

Барахлюш іде останнім: він добровільно зайняв місце в ар'єргарді. На спині в нього й досі громіздкий наплічник, набитий тисячею дрібниць. Зате з такою поклажею ніякий вітер його не знесе!

— Гей, Бюше! Додай ходи! У нас немає часу! — кричить йому сестра. Барахлюш знає, що принцеса завжди чимось незадоволена, тому сердито бурчить:

— Мені набридло тягати на собі всі ці речі!

— А тебе ніхто не просив набирати в наплічник стільки барахла! — уїдливо нагадує йому принцеса.

— Чому б нам не нести його по черзі? Тоді б я міг трохи відпочити і прискорити крок. І ми б усі швидше рухалися! — пропонує винахідливий юний принц.

Селенія зупиняється і пильно дивиться на брата.

— Так! Ти маєш рацію! Ми й справді виграємо в часі! Дай-но!

Барахлюш радісно скидає вантаж зі своїх плечей і простягає його сестрі. Принцеса хапає наплічник і, не зморгнувши й оком, кидає його в прірву.

— Ось і все! Без нього тобі буде легше! І ми підемо швидше! — заявляє вона. — Нумо, вперед!

Ошелешений Барахлюш бачить, як його скарб швидко зникає в бездонній прірві, і не вірить своїм очам. Його нижня щелепа відвисає, і якби природою не було передбачено спеціального м'яза, юний принц її просто загубив би.

Артур спостерігає за драмою збоку. Він не має наміру втручатись у сімейну сварку. В ньому несподівано прокидається пристрасть до підрахунків: він швидко рахує скалки битого скла, якими вкрита цеглина.

Барахлюш увесь кипить. Його рот до відказу заповнюється образливими словами, які із страшною силою вириваються назовні.

— Ти, ти… така… справжня змія! — викрикує він, дивлячись на Селенію.

А та усміхається.

— Змія має відповідальне завдання, яке вона повинна виконати, тому більше її ніхто не затримуватиме. А якщо тобі не до вподоби швидко йти, то можеш повертатися додому. Подумай над моєю пропозицією! У тебе буде багато часу до мого повернення, щоб понавигадувати купу здійснених тобою подвигів, а король ще й пожаліє тебе!

— Так, пожаліє, у короля, на відміну від тебе, є серце, — огризається Барахлюш.

Про всяк випадок він не підходить близько до принцеси.

— Ну, ось! Скористайся королівською милістю, бо наступний король тебе не пригріє!

— А хто буде наступним? — несміливо запитує Артур.

— Наступний король… — це я! — проголошує Селенія і гордо задирає свого гарненького носика.

Артур уже досить добре розбирається в династичних питаннях мініпутського королівства. Однак дещо уточнити ніколи не завадить.

— Отже, тобі треба через два дні одружитися саме для того, щоб зайняти місце короля? — ще несміливіше запитує хлопчик.

— Так! Принц повинен бути обраний до того, як я почну виконувати обов'язки керівника держави. Так заведено. Такий закон, — відповідає йому Селенія і прискорює крок, даючи зрозуміти, що із запитаннями покінчено.

Артур сумно зітхає. Як же йому хочеться посидіти спокійно і подумати, чому так б'ється його серце і палає лице, коли він дивиться на Селенію… Та не можна гаяти часу… І невідомо, що там попереду…

Дорослі в кіно називають це почуття коханням. Але це слово таке неосяжне, таке велетенське, що він не знає, коли його можна промовляти. Напевне, тому, що він просто не доріс до дорослого кохання. От він любить свою бабусеньку, любить свого Альфреда, свою новеньку машину… Але хіба можна так само любити Селенію — цю вреднюку?! І все-таки він одразу червоніє, і вуха його починають палахкотіти, як тільки подумає про неї…

— Що з тобою? — запитує Селенія, спостерігши, як заглиблений у свої думки Артур то червоніє, то блідне.

— Та нічого… — відповідає хлопчик і ще сильніше червоніє. Йому здається, що принцеса читає його думки. — Це від спеки! Тут дуже жарко! — виправдовується він.

Селенія поблажливо всміхається. Вона зриває шкіроподібний листок якоїсь рослини і простягає його Артурові.