Люк Бессон - Артур і війна двох світів

Розчинивши двері навстіж, Арчибальд лобом у лоб зіштовхнувся із Мартеном.

— А, це ви! Дякую! Дякую, що приїхали так швидко! — сказав він до лейтенанта, радісно потискуючи йому руку.

І враз він помітив якусь істоту, що відчайдушно «воювала» з маргаритками у квітнику. Істота занадто велика для крота, і, щоб її розгледіти ліпше, Арчибальду доводиться надягти окуляри. Як тільки вони опинилися на носі, дідусь дістав можливість роздивитися предмет, який викликав у нього таке жваве зацікавлення. І він переконався, що це… полісмен. Лиш обліплений маргаритками з голови до ніг!

— Це Сімон, мій молодий напарник, — знічено пояснив Мартен. — Він ще зовсім недосвідчений — і я навчаю його нашого ремесла.

— Он воно що! І тепер він бере урок ходіння сходами?! — усміхаючись спитав Дідусь.

— Загалом, так, — ще більше соромлячись, погодився Мартен.

Арчибальд по-дружньому поплескав його по плечу.

— Попередьте мене, коли він почне вчитися стріляти! Я на цей час кудись поїду — якнайдалі! — зашепотів він на вухо лейтенантові.

Та Мартенові не до жартів. Спостерігаючи за Сімоном, що стоїть навкарачки у квітнику, він із досади мало не плаче.

— Ну що ж ти, Сімоне! Треба мати достойний вигляд! — начальницьким тоном звернувся він до напарника.

Але той і далі порпався в квітнику, мовби свиня, шукаючи печериці.

— Я з-з-згубив свого значка! — нарешті, загикуючись, обізвався він, переляканий до смерті наслідками від такої втрати.

— Ходімо, Мартене! Маємо до вас важливу справу! — сказав Арчибальд і потягнув лейтенанта в дім.

Полісмен згнітивши серце погоджується. Але. як добрий начальник, він ніколи не кидає своїх підлеглих у біді…

— Та не турбуйся про нього! Значок не міг далеко відлетіти — він його знайде!

Мартен хитнув головою і дозволив себе повести у вітальню.

Доки молодий полісмен порпається в кущиках маргариток, Роза готує лимонад. Роза — Артурова мати. (Ми раніш не називали її по імені). Це ім'я їй дуже личить, бо вона любить сукні в квіточки і завжди усміхається, мовби надворі перший весняний день. Води цій Розі вистачає, бо вже хвилин зо п'ять вона, як стеблина, тримає палець під струменем води з-під крана. Але що вона робить, стоячи в незручній позі і вставивши палець у водяний струмінь?

Щоб це втямити, треба повернутися в недалеке минуле. Роза завжди хвилюється, коли приходять гості. Ось і тепер, помітивши Мартена, вона кинулася йому назустріч і без передмов запропонувала лимонаду. Зважаючи на денну спеку, вона могла бути впевненою — гість не відмовиться. Мартен і справді подякував їй, відповівши, що випив би скляночку. Роза поспішила на кухню, а це з її хронічною недотепністю само собою було поганим знаком. Спершу вона вирішила взяти з фруктового лотка лимони, але впустила на підлогу увесь лоток. Потім, не вписуючись в усі кути, вона доклала неабияких зусиль, щоб зібрати розсипані фрукти.

Проблема Рози полягає в тому, що вона стає жертвою власного ентузіазму.

Минулого року вона відвідувала свою нещасливу тітоньку Бернадетту, яка через літній вік не могла більше виходити надвір. Зима стояла холодна, і Роза, готова надати послугу, запропонувала тітоньці вести замість неї господарство і робити покупки. За місяць у домі Бернадетти не лишилося жодної непошкодженої речі. Та порівняно з основною катастрофою це були невинні дрібнички. Роза підпалила дім. Точніш, вона підпалювала його тричі. Хоча слід визнати, надворі було дуже зимно. Та не настільки, щоб підпалювати дім. Коли він спалахнув утретє, бідолашна Бернадетта навіть поскаржилася на спеку.

— Тобі не здається, що в нас дещо спекотно? — спиталася старенька Розу, коли навколо неї вже все палало.

Звісно, Роза кинулася відчиняти вікно, через яке увірвався вітер і ще дужче роздмухав вогонь. Дім згорів менше ніж за годину. На щастя, Бернадетта недобачала, а тому не змогла встановити наслідки пожежі. Та навіть якби вона мала стовідсотковий зір, все одно не оцінила би втрат. Нічого було оцінювати — дім згорів до тла.

Та повернімося до наших лимонів…

Роза так і тупцяла на кухні. Тільки тепер у неї в руках величезний кухонний ніж. Видовище нагадувало фільм жахів. Уп'яте молодиця намагається, затиснувши лимон у руці, розрізати його ножем. Коли Роза хоче щось зробити, про це легко здогадатися, бо вона від щирості намірів висолоплює язика. Тупий ніж зовсім не розуміє, навіщо його примушують наносити рани цій слизькій лимонній шкурі, так добре натягнутій, що вона не має ніякого шансу бути розрізаною. Та Роза наполеглива у своїх намірах. Вона сама запропонувала пригостити усіх лимонадом, і ніякий лимон не здатен змінити її намірів. Вона сильно натисла на ніж — і лимонний сік могутнім струменем бризнув їй просто в око. Роза примружилася і навпомацки заходилася шукати якусь шматку. Ось і вона. Принаймні їй здається, що це шматка. Насправді це кутик фіранки, який вона прилаштувала на підвіконні, коли зачиняла вікно. Роза потягла на себе уявну шматку і подивувалася, що та ніяк не дістає до її обличчя. Роза не позбавлена практичної кмітливості, а тому підтягнула до себе табуретку і стала на неї, щоб нарешті утерти обличчя упертою шматкою. Водночас вона спирається на водогінний кран, який є слабкою опорою і зразу ж ламається.