Люк Бессон - Артур і війна двох світів

— ЕЦн направду смачний, — промовив тремтячим голосом.

— А остання склянка — особливо, — вигукнув Арчибальд, — бо в ній на дні осіло найбільше лимонного соку!

Мартена ледве не знудило. Та його порятував Арман. Вирячивши очі, він схилився до полісмена і зловісно зашепотів:

— Я бачив диявола!

Його лице спотворила гримаса жаху.

Лейтенант витримав паузу. На його глибоке переконання, в таких випадках звертаються до психіатра, а не в поліцію.

— Е-е-е… І який же він із себе — той диявол? — спитав Мартен, готуючись занотувати свідчення до записника.

Арман підняв руку.

— Метрів зо три заввишки, у дірявім капелюсі, і ніскільки не смішний! — тоном читця-декламатора промовив він.

— А чи перед цим не хильнули ви молочка з-під скаженої корівки? — в тон Арманові спитав Мартен, вважаючи, що його співрозмовник зрозуміє, про що йдеться.

Та дарма. Не зреагувавши на запитання полісмена, Франсуа-Арман зловісно зашепотів…

— Обличчя його — цілковитий... усе в дірках, ні шматка шкіри. Навіть ніс кудись провалився. А ще в нього величезна рука, як кліщі, а друга рука — мовби клешня, чи клешня — ніби рука…

Так, важкувато буде скласти фоторобот за таким описом!

— Як вам здалося, він був білим, чорношкірим чи жовтолицим? — спитав полісмен.

— Зеленим! З блакитним полиском! — упевнено відповів Арман.

Лейтенант розгубився. З одного боку, йому хочеться розреготатися. З другого, це буде порушення службової інструкції. До того ж він переконаний, що питання про диявола не входить до компетенції поліції, це справа лікарів психдиспансера, куди він зразу ж зателефонує, як тільки повернеться до комісаріату. Але полісмен-офіцер має бути ввічливим, та ще під час виконання службових повноважень, тому Мартен удає, що перечитує свідчення.

— Здається, я все записав, — промовив він устаючи. — Я доповім кому слід… І вам повідомлять…

Арман схопив його за руку.

— Прошу вас, пане полісмене, будьте обережні!

Лейтенант усміхнувся, але після Арманових слів у нього по спині забігали мурашки. Схоже, цей чоловік і справді переконаний, що бачив диявола.

Увесь спітнілий, у вітальню ввірвався юний Сімон і, наблизившись до свого шефа, доповів йому на вухо:

— Я не знайшов значка!

— Тільки цього бракувало! — сердито вигукнув лейтенант, усвідомлюючи, що день зіпсуто остаточно. — Гаразд, спершу з'ясуємо з дияволом, а потім шукатимемо ваш значок.

Люб'язно вклонившись на прощання Маргариті, Мартен у супроводі Арчибальда пішов до дверей. Спітнілий молодий полісмен заздрісно поглянув на залишену шефом склянку лимонаду.

— Пийте, він його й не торкнувся! — приязно запропонувала Маргарита, втішена, що її лимонад припав усім до смаку.

— Дякую вам, мадам! — відповів юнак, хапаючи склянку.

Він на дух випив лимонад — і обличчя його зсудомило: Арманова пломба застрягла в горлі. Юнак почервонів, як помідор, що доволі дивно, бо ж напій був приємного жовтого кольору. Та Сімон червоніє все дужче, аж робиться багряним. Якби не втрутилася Маргарита, він би незабаром посинів. Розмахнувшись, бабуся хотіла гупнути його по спині, але промазала, бо полісмен крутився, як вуж на сковорідці. Тоді вона схопила його за комір і дала доброго духопела. Чудовий удар! Як корок із шампанського, пломба вилетіла з горла Сімона і перелетіла усю вітальню.

Сімон метушливо вибачився:

— Дякую вам, мадам! Я… я… я… Мені дуже прикро…

— Дарма! Дарма! — відповіла Маргарита, підштовхуючи його до дверей.

Мартен чекав на нього біля автомобіля.

— Мені здається, вашого зятя слід відвезти до міста, — порадив лейтенант Арчибальдові.

— Певно, ти маєш рацію. Сільське повітря йому не на користь, — відповів Арчибальд.

— Я зараз кажу про місто не як про місце для прогулянок, а як про місце, де є лікарі і психіатрична лікарня, — уточнив полісмен.

— А-а-а! Ти про диявола? Не переймайся! З дияволом, про якого казав Франсуа-Арман, я давно знайомий. Я знав його ще дитям. Так що знайду і перемовлюся з ним. І про все тобі повідомлю…

Полісмен застиг. Слів йому забракло. Що могло статися, щоб усій сімейці зірвало стріху? — спитав він сам себе подумки. Але відповіді нема, і Мартен сів мовчки за кермо.

— Я завтра навідаюся пересвідчитись, чи все в порядку! — сказав він Арчибальдові лиш тому, що згідно з інструкцією повинен бути ввічливим.

Вибігши з будинку, Мартенів напарник помчав сходами вниз, забувши, що сьогодні на них уже спіткнувся. Щоправда, тоді він підіймався вгору. Він знову перечепився, упав і скотився вниз — мало не під колеса автомобіля. Скочивши на рівні ноги, Сімон пробурмотів вибачення, відчинив дверцята і впав на сидіння, піднявши навколо себе хмару пилюки. Розуміючи, що він затримує свого начальника, він забув струсити з одягу пил після падіння. Мартен чхнув, протер очі, сумно поглянув на свого юного напарника і глибоко зітхнув.