Люк Бессон - Артур і заборонене місто

— Нам відводиться тисяча років на пошуки нареченого, а я знайшла його за кілька годин! — стримуючи сльози, промовляє принцеса.

— Мені треба повертатися, бо моя родина налякана до смерті. Твої рідні також хвилювалися б за тебе.

— Я розумію, — погоджується Селенія, та в її голосі чути сумнів.

— І десять селенелій — це не так уже й довго! — бадьоро говорить Артур.

— Десять селенелій — це мільйони секунд самоти, — відповідає принцеса, не витримавши, і схлипує.

Артурові очі також зрадливо заблищали. Хлопчик рукавом витирає обличчя, намагаючись непомітно змахнути сльози, і обіймає наречену за плечі.

— Згідно з традицією і протоколом, ці секунди стануть випробуванням щирості нашого бажання бути завжди разом, — нагадує Селенії Артур, хоча сам би послав того протокола до біса.

— До біса протокол! — ніби читаючи його думки, вигукує принцеса, і не встигає хлопчик отямитися, як вона ніжно його цілує. Перший поцілунок кохання! Щастя Артура не має меж! Та поки він ворушить мізками, щоб обдумати відповідь, принцеса різко штовхає його на лінзу, і та з плямканням ковтає хлопчика.

— Селеніє! — гукає він, проте липка маса заглушує його голос.

Чарівна сила шпурляє Артура в різні боки, повітряні течії підкидають його і обертають, як хочуть. Тепер він розуміє альпіністів, що опиняються в епіцентрі снігової лавини, яка тягне їх за собою. Коли він читав про це у книгах, та не міг собі уявити. Щоб не піддатися стрімкому потоку, Артур ні на мить не перестає бовтати руками й ногами — ніби жаба у глечику з молоком. Раніше він дуже любив казку про двох жаб, але потім знайшов дідусеві книги і полюбив його африканські пригоди.

Лінзи, через які пролітає хлопчик, стають щораз меншими і жорсткішими. Остання взагалі тверда, як скеля, і Артур добре врізався головою.

Магічна труба викинула його у великий світ. Коли легені наповнилися свіжим повітрям, хлопчикові здалося, що він став повітряною кулькою і зараз полетить до хмар. На щастя, це тільки відчуття…

Артур невпевнено ступає кілька кроків, падає і котиться по траві, як колода. Нарешті, зупинившись, він стає навпочіпки… І ніс у ніс зіштовхується з Альфредом. Пес усміхається, весело метляючи хвостом. А потім від радості кидається обіймати свого друга і облизувати його. Хлопчик з реготом відбивається від бурхливих виявів любові.

— Альфреде, Альфреде! Дай хоча б прийти до тями! — утихомирює його Артур, хоча сам теж дико зрадів такій зустрічі.

На допомогу онукові приходить Арчибальд — він простягає йому руку, щоб той підвівся.

Першою Артур бачить матір, яка сидить серед розсипаних фруктів і не зводить пильного погляду з гігантського вождя та його воїнів.

Хлопчик підбігає до неї і, посковзнувшись на помаранчевій шкурці, падає поряд.

— Що сталося, мамо? — схвильовано питає він, розкидаючи навкруги себе яблука.

— Побачила нас і впала в помаранчі, — пояснює вождь матасалаї, тримаючи в руках доказ — недочищений плід.

— Радше — в яблука, — усміхається Арчибальд задоволено, бо знайшов привід пожартувати з друга. Дідусь нахиляється і підіймає яблуко, показуючи його вождю. Африканець не розуміє: він вважає, що Арчибальд, перебуваючи так довго в мініпутів, забув рідну мову.

Артур ніжно торкається рукою маминого обличчя:

— Чуєш, мамусю! Це я, Артур!

Хлопчиків голос звучить так ласкаво і дзвінко (і несподівано!), що мати отямилася.

Вона зморгує, трясе головою, скидаючи з себе заціпеніння. Здивовано поглядає на свого живого й здорового сина.

Потім, не повіривши, що це не сниться, вона знову опускає повіки.

— Мамо, прокинься! Мамо! — торгає її Артур.

Мати широко розкриває очі.

— Хіба це не сон? — розгублено питає вона.

— Та що ти! Це ж я, Артур, твій син! — каже хлопчик і допомагає матері звестися на ноги.

І тоді вона нарешті зрозуміла, що її зниклий син знайшовся, що з ним нічого не сталося…

— О, мій хлопчику! Мій дорогий синочку! — ридає мати і знову падає на розсипані фрукти.

В другому кінці саду розігрується ще одна драма. Нічого не підозрюючи, бабусенька йде за Давидо.

Ставши навшпиньки і притуливши долоню до чола, власник «Корпорації Давидо» вдивляється вдалечінь, шукаючи поглядом тоненьку смужечку дороги, що в'ється серед пагорбів.

Він поглядає на годинника, тримаючи його в руках, як суддя на змаганнях.

— Отже, якраз полудень! — гордо сповіщає він бабусеньку і двох полісменів. — Полудень, а на горизонті нічого! І нікого! — додає він, певно, з почуття обов'язку. А може, щоб ще раз роз'ятрити рану.