Люк Бессон - Артур і заборонене місто

Мино все ще міркує, як йому дізнатися, котра година. Адже без цього він не зможе виконати Артурового прохання! І наважується на другу спробу.

— Перепрошую, це знову я, — ґречно звертається він до вартового. — Я вам це дарую! — каже з радісною усмішкою і простягає годинника.

Як відомо, осмати не дуже мудрі. Цей вартовий може і не знати, що таке годинник, а до подарунків не звик, бо їх змалечку вчать тільки розбійництва.

Знаючи про це, Мино не дає вартовому опам'ятатися і просто надягає браслет йому на клешню.

— Ось! Вам дуже личить! ка^кє він і підтюпцем біжить до свого пульта.

— Га? Що? — осмат ошаліло дивиться на подарунок.

А Мино відбігає на пристойну відстань, зупиняється і озирається.

— Що мені з цим робити? Я ^к не вмію читати! — кричить до нього осмат голосом ображеного крокодила.

— Це не біда! Коли ви захочете дізнатися, котра година, вам достатньо підняти руку і показати годинника тому, хто вміє читати! Наприклад, мені! Підніміть — і ви побачите, що це дуже просто!

Осмат, дурний як ступа, про всяк випадок підіймає одразу обидві руки. Нарешті кротеня може здаля побачити те, чого не бачить зблизька.

— О Боже! — злякано кричить воно. — Уже п'ять по дванадцятій!

Мино, як вихор, мчить до своїх важелів, залишивши осмата в позі городнього пугала — остовпілого і з піднятими руками.

Нагорі Артур чекає на сигнал. Але навколо тиша. І хлопчика охоплює безнадія.

Та панікувати зарано. Мино твердо вирішив виконати свою обіцянку.

Кротеня швидко щось підраховує. Якби ви знали, як кроти вміють швидко рахувати! Потім Мино починає обертати руків'я на пульті — і рубінова піраміда змінюється. Вже на неї не падає промінь. Добре, що цього ніхто не помічає, бо всі зайняті промовою Жахливого У. А мати в голові дві думки одночасно осмати неспроможні.

Та ось Упир промовляє прикінцеві слова.

— Тож починаймо святкувати!

Військо відповідає бурхливим ревінням — ніколи раніше осмати так не реагували на заклики. В єдиному вірнопідданському пориві вояки починають підкидати вгору зброю. Протягом кількох хвилин на майдані панує неймовірний ґвалт. Не кожен осмат може упіймати підкинутого меча або палицю, і вони падають навсібіч — поранених уже десятки. А скільки тих, хто відбувся синцем чи ґулею!

Вражений тупістю свого війська, Упир у відчаї тільки розводить рукоклешнями.

А Мино скористався безладом і задіяв основний механізм піраміди. Дзеркала ловлять промінь, відбивають його і перетворюють на могутній пучок червоного світла, що відштовхується від вершини піраміди і струмує на поверхню землі.

Заскочені цим видовищем, усі осмати гучно вигукують: «А-а-ах!» Вони переконані, що так починається свято.

— О-о! Яке чудове червоне сяйво! — чути з усіх боків.

Мино обертає руків'я — й інтенсивність сяйва посилюється. Червоний промінь блискавкою протинає небо Некрополіса.

— Як прекрасно, божественний повелителю! — підлещується Темрякос і аплодує. Та не дуже голосно, щоб Упир чув захоплені вигуки своїх підданих.

Упир переконаний, що він жодним чином не впливав на промінь, та не впевнений, чи потрібно в цьому зізнаватися.

Нагорі, у великому світі, в саду з-під ніг Артура виривається червоний промінь і лине до небес.

Хлопчик переможно вигукує і падає на землю, щоб зазирнути в ямку, звідки прорвався промінь.

Підбігає Альфред: йому нарешті пощастило знайти свого м'ячика. Зате господар знайшов щось цікавіше: апетитний червоний колір нагадує псові про свіжу відбивну і полуничні льодяники.

Артурова рука сягнула в яму, але, на жаль, не дістала дна.

Мино бачить, як отвір, через який червоний промінь тільки-но вибивався вгору, заступила чорна тінь. Це Артур схилився над ямкою.

Упир також бачить над своєю головою тінь хлопчика. Він не здогадується ні про що, але всередині в нього похололо.

— Негайно дізнайтеся, що сталося! І схопити того ідіота, що посмів заступити нам сонце! — наказує він осматам.

Артур нервово шкребе потилицю. Він уже змокрів від напруження. І чоло все в крапельках поту.

— Слухай-но, Альфреде! Мені потрібно щось таке придумати! І не просто придумати, а придумати негайно! — звертається хлопчик до свого вірного пса.

Альфред настовбурчує вуха, прислухається. А потім глухо гавкає, ніби просить повторити.

Хлопчик тільки зітхає. Хіба цей немудрий пес зможе допомогти? Йому б тільки таскати в пащі улюблену забавку та підсовувати її тобі під ніс, запрошуючи до гри. І тут Артура осінило! Ніс. М'ячик. Ідея!