Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Звісно, ти не знала… — сказав Луїс. Він обійняв її, і Рейчел схопилась за нього, як нещасний моряк, човен якого раптово пішов на дно посеред великого озера. — Тебе дуже сварили за це, крихітко?

— Ні, мене ніхто не звинувачував, але й ніхто не міг мені допомогти. Уже нічого не можна було змінити. Вона не проковтнула язика. Зельда почала видавати якісь звуки… Щось схоже, ну я не знаю… Гааааа….

У своїй нещасній спробі повністю пригадати той день Рейчел намагалась відтворити, як саме хрипіла її сестра, і Луїс згадав про смерть Віктора Паскоу.

Він здригнувся, обіймаючи дружину.

— А ще слина… Слина стікала по її підборіддю.

— Рейчел, досить, — зупинив він доволі непевно. — Я хвилююся за тебе.

— Я просто пояснюю, — наполягала вона. — Я пояснюю, чому не зможу піти на похорони нещасної Норми, пояснюю, чому ми тоді так по-дурному посварилися…

— Годі, кохана. Усі вже забули про це.

— Але не я, — відповіла вона. — Я все добре пам’ятаю, Луїсе. Я пам’ятаю це так само добре, як і те, як моя сестра Зельда задихнулася в ліжку 14 квітня 1963 року.

У кімнаті на якийсь час запанувала тиша.

— Я перевернула її на живіт і поплескала по спині, — знову продовжила Рейчел. — Це все, що я вміла робити. Її стопи здіймалися й опускалися, скрючені ноги тремтіли… Мені тоді здалося, що хтось із нас пукнув, але то, насправді, коли я перевертала Зельду, тріснула по шву моя блузка. Вона почала… битися в конвульсіях… я бачила, як її голова повернулася вбік, обличчя притиснулось до подушки, і я подумала: «О Боже, вона задихається, Зельда зараз задихнеться, і, коли батьки повернуться додому, вони скажуть, що це я її вбила. Вони скажуть: „Ти ненавиділа її, Рейчел“, і це буде правда. Вони скажуть, що я хотіла їй смерті, — і це також буде правдою». Луїсе, розумієш, першою думкою, яка промайнула в моїй голові, було: «Слава Богу, нарешті Зельда задихнулася і все закінчиться». Тож я знову її перевернула і побачила, що обличчя у неї почорніло, Луїсе, очі налилися кров’ю, а шия раптово набрякла. Потім вона померла. Я кинулася навтьоки з тої проклятої кімнати. Я хотіла чимскоріш дістатися до дверей, але врізалася в стіну, і один з малюнків, що висів там, упав. Це була ілюстрація до однієї з казок, про країну Оз, книжки, яку Зельда дуже любила до того, як захворіла на менінгіт. Там був намалюваний Оз, Великий і Грізний [106] Персонаж відомої дитячої книги американського письменника Френка Баума. Екранізація «Чарівник Країни Оз» 1940 року визнана найкращим мюзиклом усіх часів і народів. , однак вона завжди називала його «Оз, Вевикий і Гвізний», бо не могла правильно вимовити звуки і звучала, як Елмер Фадд [107] Вигаданий мультиплікаційний герой, один із найвідоміших персонажів «Луна Тюнз». Ворог Багза Банні. Особливістю персонажа є дуже специфічна, гаркава манера розмовляти. . Мама повісила цей малюнок у рамку, бо Зельді він подобався найбільше. Оз, Вевикий і Гвізний. Картина впала на підлогу, і скло розбилося. Я закричала, бо знала, що Зельда померла, і подумала, що це її привид прийшов по мене. Я знала, що привид ненавидітиме мене так само, як і вона. Тільки от привид не буде прикутим до ліжка, тож я закричала… Кричала і тікала з дому. «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!» Сусіди визирали з будинків і бачили, як я у роздертій блузці біжу вулицею… Я горлала: «Зельда померла!» І всі, гадаю, були переконані, що я плачу… Але насправді… Ох, Луїсе, мені часом здається, що я тоді сміялася. Ось що я робила насправді.

— Якщо це дійсно так, то я аплодую тобі стоячи, — запевнивсказав Луїс.

— Ти ж зараз це не серйозно, — мовила Рейчел з цілковитою впевненістю людини, яка нібито була над усім цим.

Луїс відпустив її. Він подумав, що вона, можливо, нарешті позбулася цих жахливих, огидних спогадів, які стільки років переслідували її. Ну хоча б частини з них, але ніколи повністю. Луїс Крід не був психіатром, але знав, що існує безліч старих, іржавих, тільки наполовину похованих речей, до яких люди змушені повертатися, навіть якщо ніхто не хоче те згадувати. Цієї ночі Рейчел практично всі їх дістала, наче якийсь гротескний зуб із зогнилим нервом і смердючим коренем. Хай вони минають. Якщо Бог і справді є Добром, то все залишиться тільки в далеких розмитих снах. Те, що Рейчел змогла стільки розповісти йому, не свідчило про її хоробрість. Ні, воно голосно сурмило про це. Луїс захоплювався нею. Він відчував вдоволення.

Він увімкнув світло.

— Так, — повторив він. — Я аплодую тобі за це, і, якщо мені потрібна була ще одна причина не любити твоїх батьків, я її маю. Вони не повинні були залишати тебе саму з нею, Рейчел. Ніколи.