Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Так, — відповів він не задумуючись і ледь не бовкнув: «Особливо коти». Слова вже майже злетіли з його губ, і шкіра враз посіріла і схолола.

— Гаразд, — Еллі злізла з коліна Луїса. — Треба ще цьомкнути маму.

— Уперед.

Він дивився, як вона йшла. Біля дверей дівчинка обернулася:

— Правда ж, я тоді поводилася по-дурному? Плакала так через Черча.

— Ні, сонечку, — поспіхом відповів Луїс, — ти не поводилася, як дурна.

— Якби він помер зараз, я змогла б з цим змиритися, — сказала вона, а потім, ніби збагнула, що озвучена щойно нею думка була трохи страшнуватою, вона знову повторила, наче погоджувалася сама з собою. — Змогла б…

Еллі побігла шукати Рейчел.

Пізніше, коли вони вже були в ліжку, Рейчел зауважила:

— Я чула, про що ти говорив з Еллі.

— І ти не схвалюєш? — Луїс вирішив, що краще розібратися з цим зараз, якщо Рейчел хоче.

— Та ні, — промовила Рейчел із не притаманним їй сумнівом. — Ні, Луїсе, все не так. Я просто…боюся. Ти мене знаєш. Коли я чогось боюсь, то починаю захищатися.

Луїс не міг пригадати, щоб Рейчел коли-небудь говорила з таким зусиллям. Раптом він зрозумів, що з нею треба говорити ще обережніше, ніж з Еллі. Він відчув, що опинився на мінному полі.

— Боїшся чого? Смерті?

— Не своєї… — відповіла вона. — Я заледве можу навіть думати про це… тепер. Але коли я була маленькою, то часто про це думала. Спати не могла. Мені постійно снилися почвари, які приходили мене з’їсти, і всі мали подобу Зельди.

«Так, — подумав Луїс. — Ось воно! Нарешті, після всіх років нашого шлюбу, ось і воно».

— Ти мені не багато про неї розповідала.

Посміхнувшись, Рейчел торкнулася його обличчя долонею.

— Ти чудо, Луїсе. Я ніколи не розповідаю про неї. Я намагаюся ніколи про неї не згадувати.

— Я завжди був певен, що на це є свої причини.

— Це правда.

Вона замовкла, обмірковуючи щось.

— Я тільки знаю, що вона померла… від спинного менінгіту.

— Спинного менінгіту, — повторила вона, і Луїс побачив, що вона ось-ось заплаче. — У нас у домі більше немає жодної її фотографії.

— Фото маленької дівчинки є в кабінеті тво…

— Мого батька. Так. Я зовсім про нього забула. І мама, гадаю, все ще зберігає її фото в гаманці. Вона була на два роки старша за мене. Вона підхопила це… і вона лежала в дальній кімнаті… Вона лежала в дальній кімнаті, наче якась брудна таємниця, Луїсе. Вона помирала там, моя сестра помирала в дальній кімнаті, і вона була саме брудною таємницею, вона завжди була брудною таємницею.

Рейчел раптом відкинулася на подушки, і в її гучних схлипуваннях Луїс почув початок істерики. Це його стривожило. Він потягнувся до неї, схопив її за плече, але дружина миттю вирвалася, тільки-но він торкнувся її. Луїс відчував шепіт її шовкової нічної сорочки під його пальцями.

— Рейчел… кохана… не треба…

Якось вона таки опанувала себе.

— Не кажи, що мені не треба, — відрізала вона. — Не зупиняй мене, Луїсе. У мене є сили розказати це тільки один раз, потім я більше ніколи в житті не захочу повертатися до цієї розмови. Як на те пішло, я, імовірно, не зможу спати цієї ночі.

— Усе було настільки жахливо? — наперед знаючи відповідь, запитав він. Це стільки всього пояснювало, навіть такі речі, які він раніше заледве міг пов’язати між собою. Тільки зараз він збагнув, що Рейчел ніколи не ходила з ним на похорон, навіть на похорон Ала Лока, його студентського приятеля, який на мотоциклі врізався у сміттєвоз. Ал був частим гостем у їхньому домі, і Рейчел він завжди подобався. Проте на його похорон вона не пішла.

Дружина того дня хворіла, раптово пригадав Луїс. Підчепила застуду чи щось таке. Виглядало все дуже серйозно. Та наступного дня з нею знову все було гаразд.

Вона чудово себе почувала, після похорону… виправив він себе. Луїс згадав, що припускав тоді, ніби хвороба могла мати психосоматичну природу.

— Це справді було жахливо. Гірше, ніж ти можеш собі уявити. Луїсе, ми спостерігали, як вона вироджувалася день за днем, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Вона постійно страждала від болю. Тіло її зморщилося… наче втягнулося всередину, плечі зігнулися… обличчя висохло, аж поки не стало маскоподібним. Руки її були схожі на пташині лапки. Часом мені доводилося її годувати. Я ненавиділа це робити, але жодного разу не сказала про це. Коли біль став зовсім нестерпним, вони почали давати їй наркотики: спершу легкі, а потім такі, що, якби вона вижила, точно стала б кінченою наркоманкою. Але всі знали, що вона помре. Гадаю, тому вона і була нашою таємницею. Бо ми хотіли, щоб вона померла, Луїсе, ми хотіли, щоб вона… і не тому, що це мало б звільнити від страждань її, ні, це мало позбавити страждань нас… Вона стала подібною до почвари, і головне, що вона справді стала почварою… О Боже, знаю, як жахливо це, мабуть, звучить…