Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Вона закрила обличчя руками.

— Це зовсім не жахливо звучить, — Луїс ніжно обійняв дружину.

— Ні, — заплакала вона, — це жахливо!

— Це звучить правдиво, — заспокоїв він. — Жертви тривалих хвороб часто стають вимогливими неприємними почварами. Янголоподібні хворі — не більше, ніж романтична казочка. Відтоді, як на сідницях лежачого хворого з’явиться перша болячка, вони починають злословити і розпускати нюні. Звісно, вони нічого не можуть з цим удіяти, але розуміння цього ніяк не допомагає іншим людям.

Рейчел поглянула здивованим, повним надії поглядом. Недовіра відбилася на її обличчі.

— Ти це все придумав?

Луїс похмуро всміхнувся.

— Тобі підручники показати? Як щодо статистики суїцидів? Хочеш подивитися? У родинах, де був безнадійно хворий, у перші шість місяців після його смерті кількість суїцидів стрибає до небес.

— Суїцидів?

— Люди ковтають таблетки, випускають газ або ж просто вибивають собі мізки. Їхня ненависть, втома, скорбота… — Луїс здригнувся й обережно звів кулаки разом. — Ті, хто залишився жити, почуваються, немовби вони скоїли вбивство. Це добиває їх.

Божевільне, болісне полегшення з’явилося на опухлому лиці Рейчел.

— Вона була вимоглива. Я її так ненавиділа. Вона часто навмисно пісялася в ліжко. Мама перепитувала, чи не хоче вона в туалет… Зельда казала, що ні… Її клали спати, і вона миттєво пісяла в ліжко… тож мамі, а іноді й мені самій доводилося міняти простирадла… Зельда казала, що це сталося випадково, але я бачила в її очах сміх, Луїсе… Я бачила його… Її кімната завжди смерділа сечею і ліками. У неї були пляшечки з якимось зіллям, яке тхнуло, як льодяники проти кашлю «Дика вишня» фірми «Сміт Бразерс». Цей запах був скрізь… Іноді я прокидалася ночами — таке трапляється навіть зараз — і думала, що відчуваю цей огидний запах. Якщо ж я прокидалася не повністю, то думала: «Зельда вже померла? Справді? Я гадала…»

Рейчел почала задихатися. Луїс узяв дружину за руку, і вона стисла її з дикою силою.

— Коли ми перевдягали її, то бачили, як вигнулася, майже скрутилася у вузол її спина. Луїсе, незадовго до кінця здавалося, що її… її дупа якимось чином пересунулася на середину спини…

Тепер мокрі від сліз очі Рейчел стали схожі на скляні нажахані очі дитини, яка пригадує безкінечний страшний сон.

— Іноді вона торкалася мене своїми руками… своїми пташиними цурпалками… Я кричала і просила її цього не робити. Одного разу, коли я годувала її з ложки, вона торкнулася мого обличчя, я скрикнула, перевернула тарілку і, сильно попікшись супом, заплакала… тоді я теж бачила ту огидну посмішку в її очах.

Наркотики перестали діяти. Вона тоді тільки кричала, і ніхто з нас не міг пригадати, якою вона була колись, навіть мама. Зельди не стало — було лише брудне, волаюче, ненависне всім нам щось у дальній кімнаті будинку… наша брудна таємниця.

Рейчел захлиналася.

— Коли вона нарешті… батьків якраз не було вдома, коли вона… вона… ну ти розумієш.

З жахливим, важким зусиллям Рейчел врешті виплюнула це слово:

— Коли вона померла, моїх батьків не було вдома. Вони пішли, а я залишилася з нею. Це було якраз на Песах [105] Юдейське свято на честь того, що Яхве оминув хати євреїв, знищуючи первістків Єгипту. , і вони хотіли зустрітися з друзями. Лише на кілька хвилин. Я читала журнал на кухні. Тобто я його просто проглядала, бо вона там кричала, вона почала кричати, тільки-но батьки пішли. Через її крики я не могла зосередитися на читанні, я лише чекала, коли зможу дати їй ліки. А потім, розумієш, те, що трапилося… було… Зельда перестала кричати, Луїсе. Мені було тільки вісім… жахіття щоночі… я почала думати, що вона ненавидить мене, бо у мене пряма спина, мене не мучають постійні болі, бо я можу гуляти… бо я буду жити… Мені здавалося, що вона хоче мене вбити. Навіть тепер, Луїсе, я не думаю, що мені це лише здавалося… Я справді думаю, що вона мене люто ненавиділа. Не думаю, що вона справді мене могла вбити… але якби вона змогла керувати моїм тілом… обернути мене на когось, як у казці… гадаю, вона б без вагань зробила це… Коли вона перестала кричати, я піднялася нагору, перевірити, чи все гаразд, перевірити, чи не впала вона з ліжка… Я зайшла до неї і подумала, що вона задихнулася, проковтнувши власний язик. Луїсе… — голос Рейчел вищав, зривався на схлипування, жахливо нагадував дитячий голос — вона заново проживала ті миті. — Луїсе, я не знала, що робити… мені було тільки вісім.