Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Мама Мері дозволяє їй дивитися все, що вона захоче, — у голосі дочки пролунав докір, який Луїс вирішив проігнорувати.

— Насправді правильно буде: реінкарнація, але, думаю, суть ти вловила. Католики ще вірять, ніби є таке місце — лімб. Вони називають його чистилищем. А індуси з буддистами вірять у нірвану…

На стіні промайнула тінь. То була Рейчел, вона слухала їх.

Луїс заговорив знову, але повільніше:

— Вірувань безліч, але ти, Еллі, маєш зрозуміти одне: ніхто не знає цього. Люди кажуть, що знають. Але коли вони так кажуть, це лише означає, що вони переконані в цьому через власну віру. Ти знаєш, що таке віра?

— Ну…

— Ось ми з тобою сидимо на моєму кріслі, так? — спитав Луїс. — Як гадаєш, завтра моє крісло все ще буде тут?

— Так, звичайно!

— Отже, ти віриш, що воно буде тут. Як на те пішло, я теж у це вірю. Віра — це певність у тому, що щось буде саме так. Розумієш?

— Так, — ствердно кивнула Еллі.

— Але ми не знаємо, чи буде воно тут. Врешті-решт, якийсь божевільний кріслокрад може влізти сюди вночі і забрати його.

Еллі захихотіла. Луїс усміхнувся.

— Ми просто віримо, що це не трапиться. Віра — то велика річ, і багато релігійних людей переконані, що віра і знання є тим самим, однак я дотримуюсь іншої думки. Просто надто багато різних переконань існує щодо цього. Знаємо ми тільки те, що, коли помираємо, трапляється одне з двох. Або наші душі і думки якимось чином переживають смерть, або ні. Якщо вони справді не зникають, це відкриває нам такі можливості, які важко навіть уявити. Коли ж ні, то це просто глухий кут. Кінець.

— Це як заснути?

Він трохи подумав:

— Думаю, це більше схоже на наркоз.

— А у що віриш ти, татку?

Тінь на стіні заворушилася і знову завмерла.

Більшу частину свого дорослого віку — принаймні від часів коледжу, він вважав, що смерть — це кінець. Він неодноразово бачив, як помирають люди, і жодного разу душа покійника не пролітала повз нього, поспішаючи… байдуже куди. Чи задумався від над цим після смерті Віктора Паскоу? Луїс погоджувався зі своїм викладачем психології, який казав, що навколосмертний досвід, про який писали наукові статті, а потім його звульгаризувала жовта пресса, був останнім рубежем людської свідомості проти стрімкої навали смерті; останній виверт мозку, який перед лицем вічного забуття тікав у витворення ілюзії безсмертності.

Він багато в чому погоджувався з юнаком зі свого кампусу, який під час дружніх посиденьок казав, що Біблія переповнена дивами, що майже повністю зникли в епоху раціональності («повністю зникли» сказав він спершу, але потім все ж відступив під тиском аргументів людей, які авторитетно заявляли, що і сьогодні іноді трапляються дивні речі, кишені нерозуміння, які, за великим рахунком, стають ще незрозумілішими при світлі допитливих ламп, — є ж врешті-решт Туринська Плащаниця, яка в пень розбила будь-які звинувачення скептиків).

«То ж Ісус повернув Лазаря до життя. Так, принаймні, говорив проповідник у Дірборні. Про мене, якщо доведеться ковтати це, я ковтну. Тобто я ж приймаю концепт того, що плід в утробі матері може зжерти свого близнюка, мирюся з фактом цього клятого канібалізму серед ненароджених і знаю, що, коли такому створінню буде тридцять, у його легенях виявлять яєчко і це доведе його провину. Якщо я здатен повірити такому, то і решта не становить для мене проблеми. Але Смерть повинна надати мені докази, доганяєш, про що я? Я питаю, чи він справді виліз із могили. Мені треба побачити докази від Смерті; у мене має бути сертифікат. Мені подобається фраза апостола Хоми, що він поки відцвяшних ран не торнеться та й у боку не подлубається, то не повірить у воскресіння Ісуса. От він був справжнім медиком, не те що Лука».

Ні, насправді він ніколи не вірив у воскресіння. Принаймні до того, що сталося з Черчем.

— Я вірю, що ми покидаємо цей світ, — повільно заговорив Луїс до дочки. — Але я не знаю, на що це схоже. Можливо, для різних людей усе по-різному. Либонь, ти отримуєш те, у що вірив усе своє життя. Я вірю, що ми продовжуємо існувати, і вірю, що місіс Крендал, де б вона зараз не була, щаслива.

— Ти віриш у це, — промовила Еллі. Це не було запитанням. Голос її тремтів від майже побожного страху.

Луїс посміхнувся. Він був трохи і задоволений, і збитий з пантелику.

— Гадаю, що так, а ще вірю, що комусь треба було лягати в ліжечко ще десять хвилин тому.

Він поцілував її двічі — спершу в губи, а потім у носика.

— Думаєш, тварини також покидають цей світ?