Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Вона не ходила на похорон Зельди, вона не ходила більше ні на який похорон узагалі.

— Якби ти розказала мені про це раніше, — зітхнув Луїс. — Це б пояснило дуже багато речей.

— Я просто не могла, — відповіла Рейчел. Голос її звучав зараз дуже сонно. — Здається, з того часу у мене виробилася певна фобія щодо цих питань.

«Просто маленька фобія, — подумав Луїс. — Так, звичайно».

— Я не можу… не можу нічого з собою вдіяти. Я розумію, що ти маєш рацію: смерть абсолютно природна річ, навіть правильна… але в голові… всередині мене…

— Так.

— Того дня, коли я на тебе визвірилася, я знала, що Еллі плаче через саму ідею… вона має звикнути до думки… але я нічого не могла з собою вдіяти.

— Не треба вибачень, — він скуйовдив їй волосся. — Але якщо тобі від цього стане легше, то я, чорт забирай, приймаю їх.

Вона посміхнулася.

— Тепер ти знаєш усе. Мені стало легше. Я почуваю себе так, наче звільнилася від того, що отруювало мене роками.

— Мабуть, так і є.

Очі Рейчел заплющилися, а потім різко відкрилися знову.

— Не звинувачуй у всьому мого батька, Луїсе. Будь ласка. То були жахливі часи для нього. Рахунки за лікування Зельди були неймовірно великими. Батько проґавив нагоду вкласти гроші в передмістя, а продажі в місті різко впали. Мама тоді ледь не збожеволіла.

Що ж, усе вирішилось. Смерть Зельди стала сигналом, що знову настали добрі часи. Був невеличкий спад, але гроші знову повернулися, і татко, отримавши свій прибуток, ніколи більше не озирався назад. Однак я просто не можу забути цього. Можливо, тому, що досі відчуваю…

— Провину?

— Гадаю, що так! Ти не злитимешся на мене, якщо я захворію в день, коли ховатимуть Норму?

— Ні, кохана, я не злитимусь. — Він замовк і торкнувся до її руки. — Можна я візьму Еллі?

Її рука затремтіла в його.

— О, Луїсе, не знаю, чи варто, — з голосу було чути, що страх знову повернувся. — Вона ще така маленька…

— Вона вже з рік знає, звідки беруться діти, — знову нагадав він.

Рейчел на деякий час затихла. Вона кусала губи, дивлячись на стелю.

— Якщо ти гадаєш, що так краще, — нарешті вимовила вона. — Якщо ти гадаєш, що це їй не нашкодить.

— Ходи до мене, Рейчел, — прошепотів Луїс, і всю ніч вони спали в обіймах одне одного. Коли «Валіум» перестав діяти і посеред ночі Рейчел затремтіла, Луїс шепотів їй на вухо, що все буде добре, поки вона не заснула.

«Бо чоловіки і жінки — то квіти в долині. Вони цвітуть сьогодні, вони цвітуть, а завтра їх кинуть до печі; вік людський короткий; і згорає він, як комета в небі. Помолімося ж».

Еллі, що була вбрана в спеціально куплену для цього блакитну сукню, так різко опустила голову, що Луїс, який сидів поряд, почув, як у неї хруснула шия. Еллі не часто бувала в церквах, і, звісно ж, це був її перший похорон. Таке поєднання змусило її зануритися в побожну тишу.

Для Луїса це була рідкісна нагода поспостерігати за дочкою. Зазвичай, засліплений любов’ю до неї та Ґейджа, він рідко міг поглянути на неї збоку. Але зараз він бачив майже класичний приклад дитини, яка переживає важливий етап свого життя, дитини, яка з неймовірною допитливістю всотує безкінечний потік нових знань. Еллі була, на диво, мовчазною. Вона не сказала ні слова, навіть коли Джад, який виглядав трохи незвично, але елегантно у своєму чорному костюмі та туфлях на шнурках (Луїс подумав, що вперше бачить Джада в чомусь, окрім мокасинів чи зелених гумових чобіт), нахилився до неї, поцілував і сказав: «Добре, що ти прийшла, сонечку. Норма, закладаюся, також радіє»

Еллі глянула на нього, широко розплющивши очі.

Тепер методистський священник, преподобний Лафлін, виголошував молитву, в якій просив Господа дарувати їм усім милість Свою.

— Ті, хто нестимуть труну, хай підійдуть, — сказав він.

Луїс почав був підніматися, але Еллі різко вчепилася в нього. Вона була налякана.

— Татку, ти куди? — прошепотіла вона. — Татку?

— Я один з тих, хто нестиме труну, люба. — Луїс знову сів біля дочки та обійняв її за плечі. — Я маю допомогти винести тіло Норми з церкви. Нас четверо — я, два Джадові племінники і брат Норми.

— А як я тебе знайду? — Еллі все ще була стурбована і налякана.

Луїс глянув уперед. Троє чоловіків уже чекали на нього біля Джада. Решта процесії вже почала виходити, деякі люди плакали. Він побачив Міссі Дендрідж, вона не плакала, але очі в неї були червоними. Жінка помітила його і підняла руку в якійсь подобі привітання.

— Просто вийди на сходи, я тебе зустріну там. Добре?