Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Добре, — відповіла Еллі, — не забудь про мене.

— У жодному разі!

Він підвівся, але Еллі знову смикнула його за руку.

— Татку?

— Що, доцю?

— Не впусти її, — прошепотіла Еллі.

Луїс приєднався до решти, і Джад представив його своїм племінникам, які насправді доводились йому двоюрідними чи навіть троюрідними братами… нащадками брата Джадового батька. Вони були доволі кремезними як на свої двадцять років і дуже схожими з лиця. Брату Норми було десь під п’ятдесят, як припускав Луїс, і, попри біль через смерть сестри, написаний у нього на обличчі, він непогано тримався.

— Радий з усіма вами познайомитися, — проказав Луїс. Він почувався трохи незручно… Чужинець у родинному колі.

Вони всі кивнули йому.

— З Еллі все гаразд? — спитав Джад, підморгуючи їй. Та застигла посеред вестибюлю, роззираючись навкруги.

— Звісно, вона просто хоче переконатися, що я не розчинюся, як туман, — сказав він і майже всміхнувся. Але потім він подумав про Оза, Вевикого і Гвізного, і посмішка миттю зів’яла. — Гадаю, що так, — і Луїс помахав дочці рукою.

Вона помахала йому у відповідь і вибігла, майнувши своєю блакитною сукенкою. Він був вражений, наскільки по-дорослому вона виглядала. Ця ілюзія, якою б миттєвою не була, змусила чоловіка заклякнути на секунду.

— Ну що, хлопці, всі готові? — спитав один із племінників.

Луїс кивнув. Кивнув і молодший брат Норми.

— Обережніше з нею, — попросив Джад хрипким голосом. Потім він повернувся і повільно попрямував на вихід, опустивши голову.

Луїс підійшов до лівого заднього боку сталево-сірої труни «Американський супокій», яку Джад обрав для дружини. Вони міцно взялися за ручки і винесли труну на шарпкий лютневий холод. Хтось — можливо, церковний наглядач — посипав золою засніжену дорогу.

Надворі на зимовому вітрі забілів катафалк. Директор похоронного бюро разом з синочком-амбалом тримались поряд, готові будь-якої миті підхопити труну, якщо хтось (наприклад, брат Норми) підсковзнеться.

Джад стояв позаду і спостерігав, як вони поклали труну в кадилак.

— Прощавай, Нормо! — сказав він і запалив цигарку. — Скоро стрінемося, моя пташко.

Луїс обійняв Джада за плечі, поруч стояв брат Норми, а за ними тупцяли директор бюро і його син. Дебелі племінники (чи яка то була рідня?) вже зникли, виконавши своє нескладне призначення. Вони виросли далеко звідси і знали Норму тільки за фотографіями і кількома формальними візитами, під час яких вони, може, їли пиріжки Норми, запиваючи їх Джадовим пивом, але не сильно задумувалися про ті далекі часи, в які вони не жили, і про людей, яких не знали. Їх цікавили нагальніші речі, ті, що були актуальними зараз (машина, яку треба помити, черепаховий віск, гра в боулінг чи прості посиденьки з друзями перед телеком). Вони раділи, що обов’язки перед родиною виконані і можна піти геть.

Родина Джада, як вони припускали, тепер пішла в небуття; зникла, як зникає в лінзі телескопа розмитий планетоїд, відірвавшись від скупчення планет. Минуле. Світлина в альбомі. Старі байки, надто далекі від них. Вони не були старими, їхні суглоби не спотворив артрит, у їхніх жилах текла поки що гаряча кров. Минуле бігло собі далі, його лише на мить оцінили, зважили і відпустили. Врешті-решт, якщо людське тіло — лише конверт для душі, Господнє послання Всесвіту, як вчить більшість церков, то ця труна «Американський супокій» — конверт для тіла. Минуле ж само по собі було для цих дебелих племінничків, чи братів, чи ще якої сьомої води, листом, який вони залишать без відповіді.

«Боже, бережи минуле», — подумав Луїс і здригнувся, уявивши, що одного разу і сам стане незнайомцем для своєї сім’ї — чужим для власних онуків, якщо Еллі та Ґейдж матимуть дітей і він доживе до цього часу. Фокус змістився. Родина виродилась. Молоді обличчя, що дивляться на тебе зі старих фотографій.

«Боже, бережи минуле», — подумав Луїс і ще міцніше стис плечі старого.

Управляючий склав усі квіти в задню частину катафалка. Скло автоматично опустилося і стало в пази. Луїс знайшов дочку, і до машини вони пішли разом; Луїс тримав Еллі за руку, щоб вона не підсковзнулася у своїх новеньких черевичках.

Катафалк рушив.

— А чому вони ввімкнули фари, татку? — з легким хвилюванням спитала Еллі. — Чому вони ввімкнули фари, зараз же день?

— Вони зробили так… — почав Луїс і відчув тремтіння власного голосу, — щоб вшанувати смерть, Еллі. — Він натиснув кнопку, яка вмикала фари його «Цівіка».