Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Коли вони повернулися додому після поховальної церемонії (вона пройшла насправді в капличці на «Горі Надії»; до весни могилу Нормі ніхто не копатиме), Еллі раптово залилася слізьми.

Луїс зиркнув на неї, здивований, але не сильно стривожений.

— Еллі, що трапилося?

— Не буде більше печива, — схлипувала дівчинка. — Вона робила найсмачніше вівсяне печиво у світі. Але вона більше його не робитиме, бо мертва. Татку, чому люди мають помирати?

— Я не знаю, — сказав Луїс. — Можливо, щоб звільнити місце для нових людей. Для малюків, таких як ти і твій братик Ґейдж.

— Я ніколи не вийду заміж. Не хочу, щоб після сексу в мене з’явилися діти, — заявила Еллі, ще дужче заливаючись слізьми. — Тоді, можливо, зі мною нічого такого не трапиться. Це жахливо. Це н-н-неправильно.

— Але це означає кінець усім стражданням, — тихо промовив Луїс. — А я як лікар бачив багато страждань. Одна з причин, чому я вирішив працювати в університеті, була в тому, що я втомився щодня це бачити. Юнакам та юнкам часом буває боляче… іноді навіть дуже боляче, але це зовсім не те, що страждання. — Він замовк на мить. — Хочеш вір, а хочеш ні, доцю, але, коли людина стає дуже старою, смерть уже не здається їй такою поганою і страшною, як може здатися тобі. До того ж у тебе роки і роки попереду.

Еллі заплакала, потім засопіла і нарешті зовсім стихла. Поки вони їхали додому, Еллі спитала, чи можна їй покрутити радіо. Луїс кивнув, і Еллі знайшла Шейкіна Стівенсона, який співав про старий будинок [108] «This Ole House» (іноді пишуть «This Old House») — пісня, написана Стюартом Гамбленом у 1954 році. У березні 1981 року ця пісня у виконанні Шейкіна Стівенса (Майкл Барратт) опинилася на першому місці британських музичних чартів. . Дівчинка підспівувала йому всю дорогу. Коли вони дісталися домівки, Еллі побігла до мами і почала белькотіти щось про похорон. Рейчел слухала уважно, морально підтримуючи дочку. Однак Луїс бачив, що Рейчел зблідла і явно думала про щось своє.

Еллі спитала її, чи вона вміє готувати вівсяне печиво. Рейчел відклала своє плетиво і підвелася з крісла. Здавалося, що вона чекала на таке або подібне запитання.

— Так, — підтвердила вона. — Хочеш, зробимо трохи?

— Ура! — закричала Еллі. — А можна, мамо?

— Можна, якщо тільки твій батько годинку посидить з Ґейджем.

— Я нагляну за ним, — погодився Луїс, — із задоволенням.

Луїс провів вечір, читаючи велику статтю в «Д’юкейнському медичному дайджесті»; давня дискусія про розсмоктування швів почалася знову. В тісному світі тих, хто має справу з легкими пораненнями, суперечка щодо швів тривала вічно. Луїсу здавалося, що вона настільки ж безперспективна, як і дебати психологів про те, що важливіше — природа чи виховання.

Він збирався цієї ж ночі написати обурливого листа, де заявив би, що твердження автора статті хибні, приклади із практики — підтасовані, а дослідження — злочинно недбалі. Луїс уже уявляв, сміючись, як силою своїх аргументів змете цього бовдура, автора статті, на хер. Він уже був поліз за своїм примірником Трутменового «Догляду за пораненнями», але тут сходами спустилася Рейчел.

— Ідеш, Лу?

— Зараз буду, — він поглянув на неї. — Усе гаразд?

— Вони обоє міцно заснули.

Луїс пильно подивився на неї.

— Вони — так. А от ти — ні.

— Зі мною все гаразд. Читаю.

— Точно все добре?

— Точно, — відповіла вона, посміхаючись. — Я кохаю тебе, Луїсе.

— І я тебе кохаю, крихітко.

Він поглянув на полиці і помітив потрібну йому книжку там, де вона і мала бути. Луїс поклав руку на підручник.

— Поки ви з Еллі були там, Черч притягнув додому пацюка, — сказала Рейчел і спробувала посміхнутися. — Ще та гидота… Бєєє…

— Боже, Рейчел, мені шкода, — Луїс сподівався, що в його голосі не чутно тієї вини, яку він відчував. — Усе так погано?

Рейчел сіла на сходи. На ній була рожева фланелева піжама, на обличчі ані сліду макіяжу, а волосся зібране на потилиці в короткий хвіст. Вона нагадувала дитину.

— Я все прибрала, — відповіла вона. — Але знаєш, Лу, мені довелося пилососом виганяти того клятого кота за двері. До того він стеріг труп і відмовлявся іти геть. Він зашипів на мене. Черч ніколи раніше на мене не шипів. Як гадаєш, Луїсе, він міг щось підчепити?

— Сумніваюся, — повільно вимовив Луїс. — Але, якщо хочеш, я звожу його до ветеринара.

— Це було б чудово, — вона уважно подивилася на чоловіка. — Так ти йдеш? Я просто… Знаю, ти працюєш, але…

— Звісно, — відгукнувся він, думаючи, що, можливо, стаття не така вже й важлива, як він гадав. Так, по правді, і було — він знав, що ніколи не напише цього листа. Парад триває, і завтра будуть нові справи. Але ж він купив того пацюка, хіба ні? Того пацюка, якого Черч притягнув у дім. Можливо, він був без голови, роздертий, залитий кров’ю з кишками, що звисали з прогризеного пуза. Так, Луїс купив його. Це був його щур.