Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Лаура стомлено подивилася на Ріно:

— Сьогодні вже пізно. Тим більше, на відміну від декого, ми не проспали весь переліт і хочемо відпочити.

— Та ну. Я що, так багато проспав?

Тимур підійшов до воріт, спробував зазирнути досередини та кинув через плече:

— Ти спав так, що пілоти приходили подивитися, чи у нас не повідпадали турбіни.

— Ги-ги, — преподобний дурнувато гигикнув. — А я думав, то мені снилося, що мене постійно будила одна й та сама стюардеса.

— Але все одно, мабуть, варто зателефонувати Тоні, — Тимур шукав шпінгалет чи ручку на воротах, але нічого не знаходив, — повідомити, що ми прилетіли.

Лаура дістала телефон:

— Так і зроблю.

— Ліворуч, — пробасив Ріно.

Тимур кинув погляд наліво, побачив металеві двері, такого самого брудно-зеленого кольору, як і ворота, а біля них — кнопку дзвінка. У ту мить француженка стояла ближче до дверей, але, схоже, зосередилася на телефоні, тож Тимур попрямував до входу, намірившись натиснути на кнопку. Ріно залишився за його спиною.

За крок від дверей Тимур несподівано помітив, що Лаура дивиться не на смартфон, який стискала в лівій руці, а кудись праворуч — понад його, Тимуровим, плечем. Водночас українець почув за спиною рокіт двигуна, що наближався. Чи то пак двигунів. Судячи з того, як стрімко наростало рокотання, автомобілі були немалими та мчали дуже швидко.

— Лауро?

Обличчя француженки витягнулося, повіки перелякано затріпотіли.

Наступної миті повз Тимура, обдавши його валом теплого повітря та дощем із дрібних камінців, промчав чорний хетчбек «Dodge Caliber» із тонованими вікнами. Оглушливо вискнувши шинами та залишивши на асфальті дві чорні дуги, «Dodge» загальмував за Лаурою. Кузов занесло, і машина розвернулась, підперши капотом стіну навколо «Dreamkapture hostal» і перегородивши дорогу. Жінка інстинктивно втиснула голову в плечі та підняла руки до обличчя. Водночас за спиною Тимура загальмував другий автомобіль. Чоловік повернув голову і упер погляд у такий же чорний «Cadillac Escalade GMT900» із «триповерховими» передніми фарами та грізно вишкіреною решіткою радіатора. А також із дверцятами, які розчахнулися ще до того, як гігантський позашляховик повністю спинився.

Із салону вискочили троє кремезних чоловіків. Двоє були в бейсбольних кепках, насунутих так низько, що зігнуті козирки затіняли більшу частину обличчя. Останній обв’язав поголену «під нуль» макітру картатою хусткою-банданою. Всі троє ховали очі за вкрай недоречними о шостій годині вечора, та ще й під захмареним небом, темними окулярами. Одяг — неяскравий, такий, що не впадає в очі. І всі білі. Жодного еквадорця.

— Ріно! — похоловши, скрикнув Тимур. Так, наче Ріно, який стояв просто за метр від «Cadillac’а», не бачив, що відбувається.

Подальші події втиснулися щонайбільше в п’ять секунд.

Найближчий до ґевала чоловік, перенісши вагу тіла на ліву ногу, носаком черевика на правій угатив південноафриканцю під коліно. Права нога Хедхантера підломилися, він почав хилитися набік, ніби щойно підрубане дерево, однак упасти не встиг. Двоє інших нападників блискавично підхопили велетня під пахви та заламали руки за спину. Тимур почув надривне охкання і хруст сухожиль. Чоловік у бандані вправним рухом накинув на зап’ястя Ріно пластикову затяжку. Тимур не міг повірити власним очам: за якихось півтори секунди стодвадцятикілограмового велетня зігнули вдвоє, зв’язали та поволокли до машини, неначе лантух зі сміттям. «Вони поламали Хедхантера… — тупо гупнуло в його голові. — Трясця, вони ПОЛАМАЛИ Ріно Хедхантера! Хто? Хто міг таке зробити?» Після подій в Атакамі Тимур уважав накачаного південноафриканця кимось на кшталт непереможного Геркулеса. Хедхантера просто не могли ось так взяти та скрутити. По-справжньому страшно стало тоді, коли Тимур збагнув: проблема не в тому, що Ріно не хотів опиратися. Ґевал просто не встиг зреагувати.

Поруч пронизливо заволала Лаура:

— Ей! Ви чого? ПУСТІТЬ!

На секунду відволікшись, Тимур не помітив, як один із пасажирів «Cadillac Escalade» метнувся до нього та зацідив кулаком у вухо. Тимурові ноги рвучко роз’їхалися врізнобіч, так, мовби він раптом опинився на льодовому катку, а ліва частина голови перетворилася на наповнену склом металеву коробку. Чоловік відлетів до стіни, морок заслав очі. За мить нападник відтягнув його від муру, заклеїв рот смужкою скотчу, після чого хльостким ударом під ребра вибив повітря з легенів і зігнув навпіл. Тимура потягли до п’ятсотлітрового багажника «Cadillac Escalade». Він звивався та намагався кричати, однак крізь заліплений скотчем рот не вилітало жодного членороздільного звуку. Перед тим як кинути до багажника, українцеві, як і Ріно Ґроббелаару, скрутили за спиною руки. Тільки опинившись у машині, Тимур уторопав, що в очах у нього не темніло. Відчуваючи, як під час кожної спроби втягнути носом побільше повітря до ніздрів прилипає пропахле машинним маслом шкарубке сукно, він зрозумів, що йому на голову натягнули цупкий непрозорий мішок.