Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Тимур і Лаура, які, природно, також хотіли спати, за весь політ не склепили очей. Зате вволю наговорилися.

— …коли мені на вулиці посміхається незнайомий чоловік, я думаю, що, можливо, він і не є незнайомцем. Може, цей чоловік знайшов спосіб мандрувати в часі та прилетів у 2015-й із майбутнього і знає мене. Через те й посміхається. А я посміхаюсь у відповідь, попри те, що не знаю його.

Розмовляли про все: стосунки, «Charlie Hebdo», російські війська в Україні, збиття лайнера «Malaysian Airlines», про те, що після тридцяти починаєш поступово відмовлятися від мрій, які плекав, коли тобі було двадцять, а також, звісно, про психоістоту.

— Чому ти це робиш? — раптом запитав Тимур.

— Що?

— Чому вирішила поїхати до Еквадору?

— Що означає «чому»? Ми зобов’язані поїхати.

— Ми нікому нічим не зобов’язані, Лауро, — Тимур повторив слова, проказані в залі «Пиваріуму» двома днями раніше, однак цього разу з іншою, помітно м’якшою інтонацією.

— Не знаю. Я не можу відшукати себе. Мене гнітить щоденна рутина, я ненавиджу свою роботу. І я ненавидітиму її завжди, хай скільки за неї платитимуть. Вона безглузда. Все, що я роблю, — безглуздя. Ідіотизм! Мабуть, я вважаю, що там, в Еквадорі, зможу зробити щось справді важливе.

— Не кажи так. Ти — лікар. Ти щодня робиш щось важливе.

— Я не лікар, Тимуре, я — психіатр, — її брови з’їхалися, лобом пролягла зморшка. — Психіатри намагаються допомагати людям, більшість із яких навіть не усвідомлює себе людьми. Точніше, просто вдають, що намагаються. Лікар? — Лаура фиркнула. — Це все одно що лікувати мертвого. Ми як середньовічні алхіміки, яким невідомі ні причини, ні методи лікування найпростіших хвороб. Усе, що ми можемо, — це ізолювати хворого та накачати його препаратами. Як гадаєш, їм від цього краще? Ти справді думаєш, що всім тим психам, яких утримують у клініці Святої Анни, кращає від терапії? Вони живуть у власних світах, і деякі з цих світів є не такими вже й поганими. Щоразу, коли ми вриваємось у їхній світ, намагаючись повернути нещасних до «нормального» життя, вони лякаються нас більше, ніж ми злякалися б привидів, якби ті полізли крізь стіни. Я… я не знаю. Проблема не лише в роботі. У мене таке відчуття, наче я десь далеко та постійно хочу додому, але… я вже вдома. Розумієш?

Тимур мляво хитнув головою:

— Так. Я розумію.

Відповідь вийшла пласкою, трафаретною. Тимур більше нічого не сказав, подумавши, що фраза «Я відчуваю те ж саме» прозвучить іще банальніше.

Увімкнувся інтерком, і салон заповнив звабливий голос старшої бортпровідниці:

— Пані та панове, капітан літака ввімкнув табло «Застебнути ремені», що означає: ми починаємо зниження перед посадкою в Ґуаякілі. Будь ласка, підніміть шторки ілюмінаторів, вирівняйте крісла, а також простежте, щоб усі ваші електронні пристрої…

Тимур зиркнув на наручний «Casio G-Shock», подарований Аліною на минулий день народження, і позіхнув. Годинник показував київський час — 23:19. В Україні день добігав кінця.

В Еквадорі — на них уже чекали.

Понеділок, 19 січня, 18:12 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо від хостела «Dreamkapture hostal», кімнату в якому забронював Тимур у неділю ввечері, відділяло трохи більше ніж три кілометри, однак ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно після чотирнадцятигодинного перельоту не мали бажання блукати незнайомим містом. Вони взяли таксі. Через кілька хвилин авто зупинилося біля суцільного жовтого муру з матово-зеленими воротами, втиснутого між вулицею Хуана Сиксто Бернала та широкою двосмуговою авеню Франциско Орельяни. Попід муром, що підступав упритул до calle Juan Sixto Bernal , а також за ним, у внутрішньому дворику, росли пальми. Над муром виглядала пофарбована у насичено-синій колір двоповерхова будівля хостелу.

Вечоріло. Вулиця спорожніла.

Лаура Дюпре першою вийшла з таксі. Потягнулася. Зиркнула на затягнуте монотонною сірою плівкою небо.

— Нічого так, — кивнула на хостел. — Мені подобається.

— Ще б пак він тобі не сподобався, — Тимур другим вислизнув із машини. — 7,5 доларів із людини за ніч.

Чоловік забронював одну тримісну кімнату на всіх. Без ванни, туалету та кондиціонера. Зате зі сніданком.

Останнім із автомобіля вибрався Ріно. Сердито форкнувши (ґевал завжди почувався некомфортно в автомобілях, менших за «Toyota Tundra»), подивився на жовто-синій хостел.

Таксі завернуло за ріг і швидко зникло з поля зору.

— Коли їдемо до Тоні? — бадьоро запитав південноафриканець.