Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Та найгірше — не було термінала. Нічого навіть наближено схожого на аеропортовий термінал. Ближче до північно-західного торця до злітної смуги тулився невеликий майданчик — метрів шістдесят на сто двадцять, де, напевно, й зупинялися літаки. В одному з кутів майданчика стояла одноповерхова халабуда з проіржавілим дахом, забитими вікнами та купою битого скла і каміння довкола. Ліза Торнтон так і не визначила, чи слугувала вона коли-небудь «терміналом» аеропорту генерала Мануеля Серрано.

Федерали перебазувалися до аеропорту з готелю «Oro Verde» відразу після восьмої ранку, після чого дві години нудилися біля злітної смуги, обклавшись сумками зі зброєю та спеціальним спорядженням і не маючи можливості сховатися від сонця. Через спеку блондин Джонні припинив глузувати на предмет «стратегічної далекоглядності» агента Торнтон годину тому. Сама Ліза допивала сьому чашку кави, купленої у невеликому бакалійному магазині на вулиці Сан-Мартін, що проходила паралельно до злітної смуги аеропорту. Кава виявилася паскудною: мутною та настільки міцною, що вже після першої чашки на місці живота утворилася болюча холодна діра, а в роті надовго лишався гіркий присмак, наче від жування деревної кори. Та, попри це, Ліза Торнтон цідила чашку за чашкою. Решта скерованих до Еквадору агентів розляглася поміж сумок, понакривавши голови хто чим міг.

На поясі Джонні завібрував мобільний телефон. Чоловік дістав апарат, провів пальцем по екрану та, не стримуючи полегшення, видихнув:

— «Gulfstream» щойно злетів з аеропорту Панами.

Чоловіки поміж сумок, наплічників і чорних пластикових коробок з апаратурою збадьорилися:

— Й-й-йєхоу!

— Нарешті.

Хтось навіть заплескав у долоні.

Лонґбоу повернувся до Лізи й, упершись руками в боки, знущально посміхнувся:

— Мабуть, треба розвести сигнальне вогнище. Що скажете, мем? — один із агентів, мулат Ерік Елдрідж, — гигикнув. — А то раптом пілоти схиблять і приземляться на одну з паралельних вулиць, і нам, не доведи Господи, доведеться тягти все це лайно до літака через кілька кварталів.

Ліза Джин Торнтон навіть не глянула в його бік. Зазирнувши в пластикий келих, вона мовчки збовтала рештки кави та вихлюпнула чорну гущу на асфальт.

П’ятниця, 23 січня, 11:16 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Лаура та Ріно зиркали навсібіч, не вбачаючи відмінностей між землею під їхніми ногами та рештою пустелі. За п’ять років сонце та вітер затушували, розчинили в піску останні сліди від «NGF Lab». Довкола стелилась одноманітна солончакова рівнина. На півдні, на відстані двох кілометрів, виблискувала на сонці лагуна Тебінкуінче. На півночі та північному заході солончак поступово підіймався, а за п’ять кілометрів від того місця, де стояли Ріно, Джеймі, Тимур і Лаура, у нього, розкришуючи підвищення, вгризалися крайні розколини Долини Смерті.

— О’кей, от ми і тут, — ледь розвівши руками, промовила Лаура. — І що?

Тимур покрутив у руках лопату.

— Ти пам’ятаєш, де розташовувався третій інженерний корпус?

— Десь там, — жінка показала на захід, — найближче до північно-західного кута електричного загородження.

— Ми маємо знайти його.

Лаура повела бровою:

— Що взагалі ми маємо відшукати? — дивно було запитувати про це тільки тепер. Просто тоді, коли вони тікали з Ґуаякіля, Лаура усвідомлювала, що у неї не вистачає коштів, щоби витягти з Еквадору всіх, а тому ідея поїхати до Атаками здавалася напрочуд вдалою та навіть логічною. Нині француженка не розуміла, що вони тут роблять.

Тимур зосереджено роздивлявся глибокі борозни, що пролягали в побілілій від солі землі та нагадували сліди пазурів якого-небудь збожеволілого монстра. Спливла хвилина, перш ніж українець відповів:

— Алан Ґрінлон загинув, а ти вціліла. Ти вижила під час бомбардування завдяки тому, що тебе накрило вирваним вибухом шматком стіни. Звісно, тобі пощастило: якби шматок був пласким, тебе розплющило б, а якби він не долетів до того місця, ти згоріла б живцем, але… — Тимур, піднявши брови, повернув обличчя до Лаури, — ти вижила. У Ґуаякілі я подумав ось про що: якщо ти залишилася неушкодженою завдяки шматку стіни й уламкам, якими тебе засипало, то невже не могло зостатися неушкодженим що-небудь іще?

— Тут слідів людського перебування не знайти… — почав Ріно, але затнувся. Ґевал глянув на Тимура: — Чи ти про…

— Так, Ріно, я кажу про підземну лабораторію мікробіології.

Лаура несамохіть провела поглядом у тому напрямку, в якому щойно показувала. Вона враз усе зрозуміла.